Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

тому, як і всі чоловіки британського вищого класу, був в освітній подорожі Європою. Він вирушив у католицьку Південну Францію, щоб побачити відомий Південний канал. Цей канал починався в Середземному морі, перетинав Південну Францію і притікав до річки Гаронна неподалік Бордо, тож був технологічним досягненням. Проєкт побудови Бриджвотерського каналу, як порівняти, був простіший і дешевший. Проти Імператорського каналу в Китаї він здавався майже примітивним і масштабами не вражав. Подорож лише частинами Імператорського каналу забирала багато днів, прогулянка меншим, але чарівним Південним каналом — приблизно чотири. Проплисти весь канал герцога Бриджвотера можна було за кілька годин.

Бриджвотерський канал ознаменував початок того, що в англійській історіографії називають «каналоманія», тобто тих десятиліть, коли ідея акціонерних товариств розвинулася й здобула підтримку. Більші та менші капіталісти почали інвестувати в канали, сподіваючись заробити гроші в майбутньому. Саме простота перших каналів спричинилася до збільшення кількості каналів узагалі й до того, що в них почали вкладати кошти приватні інвестори. Деякі канали виявилися вкрай вигідними для них, хоч інші ніколи не окупилися, а ще інших так і не добудували. Однак незалежно від прибутковості кожної штучної водойми мережа транспортних шляхів дуже позитивно вплинула на економіку загалом. Разом із природною мережею малих річок, що повсюдно текли в країні й часто поруч, ці канали перетворили Англію на ельдорадо судноплавства на першому етапі промислової революції. Один свідок тогочасних подій 1803 року коротко й точно підсумував усі переваги ситуації:

«Навігація всередині країни сприяла транспорту та торговельній діяльності; вона полегшує комунікацію між протилежними частинами країни; вона знижує витрати на транспорт, а отже, ціни на потрібну сировину, паливо тощо для власника фабрики чи виробника; завдяки їй можна відправляти товари на ринок за менші гроші й дешевше, ніж конкуренти. У країнах, де є така перевага, як канали, старі фабрики можуть процвітати, а нові відкриватимуть ледь не щодня, — і це все в місцинах, які раніше не мали великого значення й були рідкозаселені»[164].

Поступ у цих трьох ключових сферах — текстильні фабрики, виробництво заліза та транспорт — заклав підвалини майбутнього лідерства Англії в глобальній промисловій революції й трансформував загальну економічну систему та структуру країни. Її водойми, наповнені енергією, яку могли використовувати механічно, були важливою передумовою прориву в бавовняному секторі та металургії. Завдяки річкам, на які впливали припливи, природній річковій системі, створеній для потреб транспорту на першому етапі промислової революції, топографічним умовам і регулярності опадів було легко викопувати нові штучні водойми й наповнювати їх водою. Не менш важливо те, що впродовж історії англійці набули практичної компетенції в застосуванні водяних коліс, постійно вдосконалюючи їх та водні шляхи методом спроб і помилок. Тому наприкінці XVIII століття вже був прошарок практичних «інженерів» і підприємців, які ґрунтовно підтримували нові економічні активності. Саме тому революційну фабрику Аркрайта й канал герцога Бриджвотера варто вважати не продуктами наукового прориву й не доказами політичного значення «Славної революції», а потрібно розуміти в описаному ширшому контексті.

  Таємниця з назвою Китай?

Однак чому Китаю, країні, яка тисячі років була найбільшою й найсучаснішою економікою світу, таке не вдалося? Відомий вислів історика Девіда Лендіса про те, що велика таємниця полягає в невмінні Китаю реалізовувати потенціал, становить приклад панівного погляду на події в Серединному царстві наприкінці XVIII — на початку XIX століття[165]. Але насправді немає ніякої «китайської таємниці», а така характеристика радше розмиває цілком зрозумілі риси китайського суспільства. Це твердження відбиває погляд, за яким чільна роль Англії зумовлена лише її унікальними культурними та політичними ідеями. Отже, за таким світоглядом, те, що сталося в Англії, — це втілення універсальної історичної норми. Проте історичні аналізи XVIII століття Китаю, що обмежують себе пошуком вигаданих ідей та інституцій, не лише безпідставно роблять Захід мірою всіх речей, але й ускладнюють розуміння китайської історії.

Перші технології впродовж тисячі років поширювалися з Китаю на захід через Індію й мусульманський світ, аж доки потрапляли в Європу. Це поширення тривалий час було однобічне — зі сходу на захід. Навіть простий інструмент, як-от тачка, виник спершу в Китаї, а відтак за майже 1000 років у Європі, приблизно 1250 року. Крім того, Китай — батьківщина чотирьох видатних винаходів: пороху, компаса, друкарства та виробництва паперу; тут також винайшли арбалет, стремено, сейсмограф, водонепроникну перетинку, штурвал і, вірогідно, навіть водяне колесо[166].

Я вже описував інноваційну роль династії Мін в епоху аграрних цивілізацій. Протягом останнього століття династії розвинулася грошова економіка, а також з’явилися досить великі промислові та торговельні підприємства приватної й державної власності (а надто в текстильному центрі на рівнині Цзянхань та в Південно-Східному Китаї). Через це історики стверджують, що за часів династії Мін існував «зародковий капіталізм»[167]. Проблема цього терміна й теорії, на яку він спирається, в тому, що він припускає, буцімто капіталізм — то наступна, очікувана й необхідна стадія розвитку країни. Тобто він ґрунтується на уявленні, що меркантилізм та індустріалізація в європейському стилі розвинулися б тут, якби не несприятливі зовнішні умови, як-от завоювання Китаю маньчжурами в середині XVII століття, а відтак європейський імперіалізм. Критики цієї теорії також наголошували на тому, що такий висновок хибний з емпіричного погляду — у XVII столітті в Китаї не було жодного натяку на трансформацію суспільства чи економіки[168].

Маньчжури, які завоювали Китай і були наступниками Мін, заснували династію Цін (1644—1911)[169]. Понад сто років тривав повсюдний розвиток сільського господарства, торгівлі та виробництва текстилю, що набрало обертів за часів Мін. До 1850 року кількість населення збільшилася майже втричі й сягала 400—450 мільйонів. У цей період багато де в Китаї сільське господарство стало інтенсивнішим і ширшим. Імператорський канал тримали в хорошому стані, тож обсяги торгівлі дедалі збільшувалися. З’явилася мережа доменних печей для вироб­лення заліза, де працювало 3000 осіб, а також квітнула культура. Загалом Цін вважають за прогресивну династію. Західні інтелектуали та еліти захоплювалися Китаєм у цей період. Для тогочасного чільного економіста Адама Сміта Китай був багатший і перевершував усі сучасні йому європейські нації наприкінці XVIII століття. Для Вольтера було очевидно, як ми вже побачили, що Китай має правити Європі за приклад і взірець.

Сучасніші дослідження зафіксували, що Китай у XVIII і на початку XIX століття не був суспільством, що занепадає. Не був він і суспільством, у якому східна деспотія зупиняла всі інновації та зміни, як це зазвичай стверджували європейські інтелектуали від Геґеля до Маркса у XIX столітті. У той час у Китаї будували, наприклад, великі текстильні фабрики, де працювали десятки тисяч людей і які з організаторського погляду перевершували фабрики Аркрайта та його сучасників в Англії. Думки, ніби індустріалізація в Китаї не сталася через хибну політику, неефективні інституції чи консервативні ідеї, ґрунтуються на образі Китаю як держави, що застрягла в глухому куті між різними соціальними інституціями, які блокують зміни. Однак нові емпіричні знахідки свідчать радше про те, що Китай і далі розвивався в низці сфер, але це відбувалося в межах традиційної сільськогосподарської економіки[170], а темпи й типи змін навіть складно порівнювати з англійськими та європейськими.

  Обмеження «героя-підприємця»

Але чому