Читати книгу - "Леді Африка"

Ранок був тихим та лагідним, але зовсім скоро тисячі людей мали заповнити арену й трибуни. Перегони справляли магнетичний вплив на публіку, приваблюючи людей не лише з Найробі, але й із найближчих сіл — мільйонерів і жебраків, ошатно вбраних леді й тих, які носять дешеві сукні; всі вони вдивлялися в програму перегонів у пошуках знаку. На ставках можна було заробити гроші, але це ніколи мене не цікавило. Навіть малою я хотіла лише вчепитися в поруччя обіч батька та дивитися, не зважаючи на галас натовпу навколо, не помічаючи елітних лож і букмекерських будок, де хтозна які суми міняли своїх власників. Перегони не мали бути видовиськом для обговорення під час вечірок за коктейлем. Вони були іспитами. Сотні годин тренувань зводилися до якихось хвилин, коли тобі забиває подих, але за ці короткі хвилини можна було дізнатися, чи належно підготовлені коні, хто вирветься вперед, а хто спіткнеться; ці хвилини вирішували, чи гармонійно поєдналися в кожному випадку праця й талант, щоб привести до успішного фінішу саме цього коня; тимчасом як іншому залишатиметься лише возити глину, а жокей виявиться осоромленим, приголомшеним або, ніяковіючи, почне виправдовуватися.

У будь-яких перегонах завжди залишається місце для дива, для щасливого випадку й для невдачі, для трагедії, якщо кінь упаде, а ще — для несподіваних змін на фініші. Я завжди все це любила — навіть те, що неможливо контролювати й передбачити. Але зараз, коли я була зовсім сама, переді мною постала нова нагальна потреба; на кін було поставлено набагато більше.

Я потягнулася до кишені штанів і вийняла телеграму, яку надіслав батько з Кейптауна, коли він дізнався, що я отримала ліцензію. Я постійного м’яла аркуш у кишені, й він став м’яким, блідо-жовтавим, а літери вже почали стиратися: «молодець крапка в нас усе добре крапка виграй щось для мене». У день перегонів трапляються всілякі дива. Але якби я вміла чаклувати, то зробила б так, щоб мій батько раптово опинився в цьому натовпі й був поряд зі мною в ці грізні, запаморочливі хвилини. Це б означало для мене більше, ніж перемога, — значно більше.

Кілька годин по тому, коли Династі вже гарцювала на старті, мій пульс почастішав. Її хутро виблискувало, кроки були високими, пружними й упевненими. Вона більше не нагадувала тієї шестирічної кобили, яку Ді доручив мені кілька місяців тому; вона мала вигляд справжньої королеви. Навколо неї гуртувалися суперники: їх приводили самих або в парі з іншим конем. На деяких були мисливські маргінали, які не давали змоги крутити головою; на інших — ногавки, а були також і коні в шорах, які мали скеровувати їхній рух у певному напрямку. Жокеї намагалися заспокоїтись або збадьоритися, їхні коні — знервовані, з дикими очима — тупцювали й задкували до бар’єрів, тим часом Династі повільно прослизнула повз усю ту колотнечу, мовби це її жодним чином не обходило.

Відповідальний за початок перегонів підняв руку й завмер; коні басували на лінії старту, не в змозі почати те, заради чого їх сюди привели. Ударив дзвін, і дванадцятеро обраних коней з гиканням жокеїв перетворилися на кольорову рухливу смугу. Старт був чітким, коні рвонули, мов єдина стріла.

Швидкий гнідий мерин — сьогоднішній фаворит — вирвався уперед, залишивши позаду інших, які глухо били копитами в доріжку з дерну. Лідери перегонів майже дісталися до прямих доріжок, які вели до фінішу, їхній тупіт відлунював мені в нутрощах. Я відчувала їхній рух у власних суглобах, а серце виривалося з грудей, мов колись у дитинстві від барабанів танку нґома. Коли коні єдиним потоком помчали фінішною прямою, я, здавалося, забула, що маю дихати. Династі була там, вона вже досягла прямої рівними вивіреними рухами. Наш жокей Волтерс не гнав її, не тиснув, він просто дозволяв їй бігти. Крок за кроком вона набирала швидкості, проривалася крізь шерег інших коней і мовби летіла над яскравим дерном. Волтерс теж летів на спині Династі, над нею маяла в повітрі його синьо-золота накидка.

Дія перемістилася на кінець поля, й галас натовпу на трибунах поголоснішав, став пронизливим. Коні мчали, мов буревій, а потім почали розпадатися, відкидаючи геть стратегію чи обережність. На останніх кількох стадіях доріжки значення мали лише ноги та їхня довжина. Династі обійшла останніх претендентів і наздогнала фаворита, який, здавалося, завмер, ніби чекав лише на неї. Вона не бігла, а мовби летіла. Неначе прагнула перемогти або здійснити чиюсь мрію про перемогу. За мить її ніс доторкнувся до стрічки. Натовп вибухнув. Вона перемогла.

Це була також і моя перемога. На очах виступили сльози, і я огляділася навколо, шукаючи когось, щоб обійняти. Кілька тренерів підійшли потиснути мені руку, промовити слова, котрі значили б для мене все, якби їх казав мій батько, а потім поряд зі мною раптово опинився Джок.

— Вітаю, — шепнув він, нахилившись до мого вуха.

Міцно тримаючи кінчиками пальців за лікоть, він провів мене крізь натовп, який вирував навколо.

— Я завжди знав, що ти можеш це зробити.

— Справді?

— Твої здібності ніколи не ставилися під сумнів, чи не так?

Я намагалася не зважати на нього, але він вів далі.

— Це піде на користь нашій справі.

Досі мої щоки палали від гордощів і вдячності Династі за перемогу, але цієї миті я відчула, як уся холону. Джок вбачав власний зиск у моєму успіху. Коли Династі відвели у вольєр переможця й один із газетярів попросив моє фото та спитав прізвище, Джок втрутився й чітко вимовив: «Пурвес». Його рука й далі лежала на моєму лікті, іноді опускалася й на поперек, ніби прив’язь, із якої неможливо зірватися. Утім, Джок тримався не за мене. Він думав лише про те, як допис у газеті вплине на нові угоди з продажу зерна або на примноження наших чистокровних.

Згодом я збагнула, хоч як це дивно, але моя перемога мала для нього більше значення, ніж для мене. Як тренер Династі я мала отримати відсоток від її призових.

Якщо колись мені вдасться вигравати регулярно, матиму непогану платню, достатню для