Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Навіть Фобос і Деймос забули про їжу і дивилися на господаря.

— Георгій мовив: «Ісус Христос — єдиний істинний Бог, єдиний Господь у славі Бога Отця, котрим усе створене і все існує Духом Його Святим!» Присутні захвилювалися, бо відчули правду в його словах, та імператор Діоклетіан розсміявся і запропонував Георгію зробити жертвоприношення Юпітеру. Георгій відмовився! Тоді імператор зрозумів, що воїн не жартував, і наказав катувати його: побиття палицею, камінь на грудях, колесування... А всі інші мовчали. Так, браття, їм було простіше заплющити очі! Георгій відмовився від почестей і земних благ, аби стати на захист віри, за що вознісся прямо до ніг Його. Ми несемо прапор із ликом Георгія. То скажіть, хіба наші негаразди можуть зрівнятися з муками небесного покровителя?

Вони хитали головами. Все тепер здавалося мізерним порівняно з героями минулого.

— Не можуть, браття, не можуть, — зітхнув Отто. — Але ми маємо йти до ідеалу! Щодня, щогодини, щохвилини намагатися бути такими, як святий Георгій. Його приклад надихає! Дарує силу захищати віру попри байдужість інших! Дивіться на його стяг і згадуйте цю оповідь.

Вони дивилися на прапор у руках Ілька і хрестилися. Тепер, згідно з правилами старого Ріхарда, додати заключний пассаж.

— Браття! Наш загін екуменічний, — він указав на свій хрест на грудях, а потім на мундирі. — Вірю, що Велика Схизма завершиться, і хрести на куполах усіх храмів стануть однаковими. Адже всі народилися у тіні одного хреста, що ніс спаситель Ісус, який віддав життя за все людство... Ми можемо йому від дячити — очистити землю від слуг диявола, бодай скільки крові нам доведеться пролити!

Промова настільки захопила його, що Отто побачив госпітальєрів, славетних лицарів давнини, які не мали стосунку до занепалого Мальтійського Ордену сьогодення. Вони теж переживали поразки у битвах за Гроб Господень, сиділи у руїнах біля пустелі, перев'язували рани, сухий вітер тріпав закривавлені табарди на розпечених спекою, посічених сарацинами обладунках, а пісок скрипів на зубах...

— Аве Марія! Аве Матер Деї! — вигукнув Отто у сплеску почуттів. — Слава Господу Богу нашому!

— Навіки слава! — загукали хорти у відповідь.

Шварц блаженно усміхався. На плечі лежала Його долоня.

***

Сутінки повзли вулицями Чорткова. Конторники шикувалися д ля розписів у книзі відвідин, газетярі спішили розпродати останні газети, ліхтарники запалювали вуличні ліхтарі, торговці зачиняли крамниці. Музики займали розподілені місця на площах і перехрестях — перші пісні, немов темний ритуал, блискавично призивали сердюків, які після отримання належної данини так само блискавично зникали. У шинках і кнайпах готувалися: виносили додаткові столи і стільці, розігрівали пательні, різали м'ясо й овочі, відкорковували барильця пива, коли найпрудкіші відвідувачі вже диктували кельнерам замовлення.

Ярема зробив неспішний вдих. Навіть повітря тут пахло інакше — без домішки пороху. У Запоріжжі все було інакше: чимало площ розбило артилерійським вогнем, шинкарі заколотили вікна дошками і повісили замки на двері, музики змінили інструменти на зброю, а по вечорах чулися хіба що крики в шпиталях, розгорнутих у вуличних наметах... У гарнізонах Війська Січового малися що випивка, що пісні, що бажання гарно відпочити, але ворог на лівому березі Дніпра міг будь-якої миті обернути чарки на рушниці, а пісні — на прокльони.

Два міста, два світи.

Вечір видався теплий, але Яровий не скидав важкого плаща: не хотів бентежити місцевий спокій офіцерським мундиром. На відміну від інших вояків під проводом Борислава Нічоги, Ярема не відчував до тиловиків ані ненависті, ані зневаги за те, що вони не рушили боронити країну від смарагдової навали і продовжували жити затишним життям. Адже саме заради захисту цього затишного життя Ярема і воював.

З-поміж решти вирізнялися переселенці з окупованих ворогом земель. Війна позначила їх іншими поглядами, іншою ходою — відзнаками, яких ніхто не жадав. Чужі серед своїх, змушені налагоджувати нове життя на спішно врятованих уривках старого... Позаду лишилися жахи втечі, попереду чекало непевне майбутнє. Та попри все лихо вони порятувалися і вижили — а це важило найбільше.

Шлях Ярового пролягав до стаєнь Курила. Характерник спішився, привітався з власником, вклав у долоню пошкрябаний таляр. Старий Курило сховав монету, навіть не перевіривши.

— Як завше?

Шляхтич кивнув. Курило свиснув одного з синів:

— До маєтку Ярових. Хутко!

Юнак кинув на Ярему шанобливий погляд, уклонився, вправно скочив верхи на втомлену кобилу характерника і здимів.

— Хлопці в мене надійні, речей не торкнуться, нікому зайвого не розпатякають, — Курило лишався вірним своїй приказці при кожній зустрічі. — Як там у хлопаків справи?

— Тримаємось.

— Ординські воші! Я ще восени однострій з комори дістав, рушницю з шабелиною до ладу привів, готовий стріляти харцизяк хоч зараз, та все не кличуть мене...

Січовик у відставці явно хотів побазікати про війну, але Ярема не мав часу на теревені. Він узагалі не планував повертатися до рідного міста, та все змішала неочікувана поява Енея, який дивовижним чином зумів розшукати Малюка серед великого, напханого вояками міста, аби донести божевільне послання: брат Щезник повернувся і хоче скоїти замах на самого Темуджина! Коли Яровий переконався, що Еней не спився до delirium tremens — широко відомого слуховими і зоровими галюцинаціями стану, знаного також як біла гарячка, — і після нетривалих роздумів прийшов до полковника Нічоги з першим проханням про відпустку.

— Нарешті! Пензлюй, Циклопе, — відповів командувач, вгамселивши кулаком по столу. — Твою прокляту дупу вже давно треба провітрити, а тобі тут наче медом намазано. Остогид до біса! Їдь уже додому. Бодай трохи спочину від твоєї одноокої мармизи!

Ярема знав манеру спілкування пана полковника, тож правильно витлумачив тепле побажання відпочити.

— Але...

— Без тебе війну не програємо, — пообіцяв Нічога, навіть не дослухавши. — Бери вже відпускного папірця і котися геть звідси!

Ярема і покотився.

Покинута шахта