Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Одного дня професор каже: «Від завтра ти маєш вчити Біблію. Ти почнеш її вивчати, житимеш у жіночому монастирі». Цей план схову здавався найкращим. Монастир був розташований щось у трьохстах кілометрах від Будапешта. Там я носила чернече вбрання. Але одного дня дівчина з академії впізнала мене, тож я вислизнула звідти та потягом дісталася Будапешта.

Влітку вона отримала листа від батьків. Це був той самий лист, що батьки написали його під час перебування на цегельній фабриці. З нього Клара дізналася, що ми разом, у безпеці та гадаємо, що нас перевезуть до робочого табору з назвою Кенірмецу. Пам’ятаю, як спостерігала за мамою, коли вона кинула листа на бруківку під час нашої евакуації з цегельної фабрики, бо не було змоги його відправити. На той час я вважала, що вона зробила це через відчай. Але тепер, слухаючи Кларину історію спасіння, я бачу речі з іншого боку. Кинувши листа на вулиці, мама не відступилася від надії — вона запалила її. Так чи так, кинувши того листа в запалі відчаю чи надії, вона пішла на ризик. Лист викривав сестру, світловолосу єврейку, що ховається десь у Будапешті. Він розкривав її адресу. Поки ми котилися в темряві до Аушвіцу, якась незнайома особа взяла листа до рук. Ця людина могла викрити Клару, видати її нілашистам. Могла викинути його у смітник чи залишити валятися на вулиці. Але незнайома людина наліпила на нього марку та направила до Клари в Будапешт. У це так само важко повірити, як і в Кларине повернення. Це чаклунство, фокус, свідчення рятувального тросу між нами, доказ того, що доброта досі існує в цьому світі, навіть за таких часів. Розтоптаний трьома тисячами ніг, чимало з яких прямували навпростець до димаря у Польщі, лист від мами таки злетів. І світловолоса дівчина відклала свою скрипку та відкрила конверт.

Клара розповідає історію зі щасливим кінцем. Переконана, що нас евакуювали з цегельної фабрики й що ми чекаємо з дня на день відправлення до Кенірмецу чи хтозна-куди, вона пішла до німецького консульства в Будапешті, аби вимагати, щоб її відправили до нас. У консульстві швейцар сказав їй: «Дівчинко, йди звідси. І не повертайся». Вона не погодилася відступитися. Вона намагалася прослизнути всередину будівлі. Швейцар помітив її та відлупцював, бив по плечах, руках, животу, обличчю. «Забирайся звідси», — сказав він знову.

— Він побив мене та зберіг мені життя, — розповідає вона нам.

Під кінець війни, коли російські війська оточили Будапешт, нацисти ще завзятіше взялися за очищення міста від євреїв.

— Нас змусили носити ідентифікаційні картки з ім’ям, віросповіданням та фото. Вони весь час перевіряли ці картки на вулицях, і якби побачили, що ти єврей чи єврейка, могли вбити на місці. Я не хотіла носити з собою картку, але боялася, що після війни мені знадобиться документ, аби доводити, хто я є. Тому я вирішила віддати свою картку на зберігання подрузі. Вона мешкала на іншому боці порту, тож я мала переходити через міст, аби дістатися до неї. І коли я опинилася на мосту, то натрапила на солдатів, які перевіряли картки. Вони сказали: «Будь ласка, покажи, хто ти». Я відповіла, що не маю з собою картки, і якимось дивом, не знаю яким, вони дозволили мені перейти. Ймовірно, моє світле волосся та блакитні очі переконали їх. Я так і не повернулася до подруги, щоб забрати картку.

Коли не можеш зайти через двері, заходь через вікно, казала нам мама. Немає ніяких дверей до виживання. І до одужання також. Лише вікна. До засувок дістатися складно, шибка замала, проміжок такий, що тіло не пролазить. Проте ти не можеш лишатися там, де ти є. Ти маєш знайти вихід.

Після капітуляції Німеччини, поки ми з Маґдою відновлювали сили у Вельсі, Клара знову попрямувала до консульства, але цього разу російського, бо Будапешт був звільнений від нацистів та контролювався Червоною армією. Вона намагалася з’ясувати, що з нами сталося. Вони не мали даних про нашу сім’ю, але за безкоштовний виступ вони запропонували їй допомогти дістатися додому до Кошице.

— Двісті росіян слухали, як я грала, і потім мене відправили додому на даху потяга. Вони вартували мене на зупинках і коли я спала.

Відкривши двері до нашої старої квартири, вона побачила безлад — усі меблі та майно були розграбовані. Кімнати використовувалися як стійло, підлога була вкрита кінським навозом. Поки ми вчилися їсти, ходити та писати власні імена у Вельсі, Клара почала виступати за гроші та віддраювати підлогу.

І ось ми повернулися. Коли наші висипи вилікувано, ми по черзі виходимо надвір. У нас лише одна пара взуття на трьох. Коли настає моя черга взутися, я повільно прогулююся тротуаром, уперед та назад, я ще заслабка для далеких прогулянок. Сусід упізнає мене.

— Я здивований, що тобі вдалося, — каже він. — Ти завжди була такою тендітною, маленькою дитиною.

Я переможиця. Усупереч всім шансам — щасливий кінець! Але разом із тим я відчуваю провину. Чому я? Чому мені вдалося? Пояснення не існує. Це щасливий випадок. Або помилка.

Людей можна розділити на два типи: вцілілі та ні. Останнім не судилося розповісти свою казку. Портрет маминої мами досі висить на стіні. Її темне волосся розділене посередині на проділ та зібране ззаду в тугий жмутик. Кілька хвилястих пасм стирчать на її чолі. На портреті вона не усміхається, але її очі скоріше відверті, ніж суворі. Вона дивиться на нас із розумінням та прямолінійно. Маґда розмовляє з її портретом, як колись це робила мама. Часом вона просить про допомогу. Часом буркотить та лається. «Ця нацистська наволоч… Кляті нілашисти…»

Піаніно, що стояло коло стіни під її портретом, зникло. Піаніно було таким природним у нашому буденному житті, що стало майже невидиме, як подих. Тепер його відсутність панує в кімнаті. Маґда лютує через порожній простір. Разом із піаніно вона втратила ще дещо. Частину своєї особистості. Інструмент для самовираження. Вона випускає всю свою лють на піаніно, точніше, на його відсутність. Міцно, вперто, на весь голос. Я в захваті від неї. Мій гнів розвернутий усередину та осів у легенях.

Сили до Маґди повертаються з кожним днем, а я все така ж слабка. Біль у