Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

Фок завернув на стоянку і припаркувався на першому-ліпшому вільному місці. Коли він захлопував дверцята, виникло відчуття, наче щось змінилося, й він невпевнено роззирнувся, доки не побачив, у чому справа. В прямому сенсі не побачив.

— Чорт!

— Що таке?

— Його клятої машини немає.

— Чиєї? Данієлевої? — Кармен роззирнулася. Чорного «БМВ» не було. — Він наважився повернутися в Мельбурн до того, як знайшлася Аліса?

— Не знаю. Можливо, — нахмурився Фок. — Особливо якщо він знав, що шукатимуть дуже довго.

Знову почався дощ, і заки вони дійшли до входу в адмінкорпус, одяг уже зросився великими краплями. Біля дверей Фок витер ноги й провів рукою по вологій чуприні.

— Агов. Ондечки, — шепнула Кармен, киваючи на вітальню.

Джил Бейлі сиділа сама-одна, з горнятком кави в руках і зі скляним поглядом. Коли Кармен і Фок увійшли й сіли навпроти неї, вона перевела на них очі, в яких майнув спершу подив, а потім легке роздратування. Зблизька стало видно, що синець у неї на щелепі вже по краях стає брудно-жовтим, а розбита губа набрякла.

— Якщо ви щодо суду, то вам доведеться розмовляти з нашими адвокатами, — сказала вона.

— Перепрошую?

Фок не усвідомлював, наскільки продавлений старий диван, поки не провалився так, що ноги не діставали до підлоги. Він непомітно вчепився в бильце, щоб не провалитися ще глибше.

— Ви хіба не з «Авторитетних пригод»? — нерозбірливо спитала Джил і торкнулася язиком набряклої губи.

— Ні. Поліція, — сказав Фок і представився, назвавши тільки ім’я. — Ми допомагаємо сержантові Кінгу.

— А, вибачте. Здається, я вас учора бачила з Іяном Чейзом і тому вирішила... — вона не договорила.

— Ви подаєте в суд на «Авторитетні пригоди»? — подивилася на неї Кармен.

Джил покрутила горнятко. Кава вже не парувала. Мабуть, давненько Джил його так тримає.

— Не «БейліТенантс», не безпосередньо. Але компанія, яка страхувала наш похід, надіслала заяву про намір. І я їх розумію, — вона перевела погляд з Кармен на Фока. — Це окремий позов, бо, певна річ, Аліса чи її родина можуть і собі подати до суду.

— Алісина родина приїхала? — запитав Фок.

— Ні. В неї донька-підліток, яка зараз із батьком. Аліса розлучена. Ми їм, певна річ, запропонували всю можливу допомогу. Але для Марго — для доньки — краще побути в знайомому місці, ніж чекати тут, заламуючи руки, — сказала Джил, опустивши погляд на власні руки. Фок помітив, що нігті на правій руці поламані. Як і в Брі.

— Ваш брат ще тут? — запитала Кармен. — Машини на стоянці немає.

Джил, перш ніж відповісти, навмисно ковтнула з горнятка кави. Давно вже захололої — це було написано у Джил на обличчі.

— Ні. Боюся, ви розминулися.

— А куди він подався? — поцікавився Фок.

— Повернувся у Мельбурн.

— Бізнес кличе?

— Це сімейна справа.

— Либонь, щось нагальне, що йому довелося поїхати, коли тут таке коїться. Це погано.

Джил не стрималася — обличчя напружилося від роздратування, і Фок запідозрив, що вона з ним згодна.

— Йому нелегко було прийняти таке рішення.

— А вам їхати не потрібно?

— Це його родина, не моя... — Джил хотіла ще ковтнути кави, але передумала. — Даруйте, ви сказали, звідки ви?

— Федеральна поліція.

— Я думала, справою займається поліція штату? Я вже з ними розмовляла.

— Залучені різні підрозділи, — відповів Фок, дивлячись їй в очі. — Ми були б удячні, якби ви відповіли на кілька питань.

Крихітна пауза.

— Звісно. Допоможу, чим зможу.

Джил поставила горнятко на столик поряд з мобільним. Перевірила порожній екран і, зітхнувши, перевернула телефон.

— Як фантомний біль, правда? — зронила Кармен.

— Здається, найгіршим у тому поході було мати той клятий телефон і не мати зв’язку, — мовила Джил. — Жалюгідна ситуація, скажіть? Ліпше б його взагалі не було — принаймні він би не відвертав увагу.

— А ви знали, що Аліса прихопила з собою телефон? — запитав Фок.

— Дізналася першого вечора. Але я не дуже здивувалася. В цьому вся Аліса.

— В чому?

Джил подивилася на Фока.

— От у цьому: взяти в похід телефон, хоча це заборонено.

— Ясно, — сказав Фок. — А не знаєте, кому вона звідти намагалася подзвонити?

— У рятувальну службу, звісна річ.

— А більше нікому?

— Здається, ні, — нахмурилася вона. — Треба було економити заряд батареї. Хоча насправді це було байдуже. Пробитися нам так і не вдалося.

— Ані разу? — запитав Фок.

— Ані разу, — зітхнула Джил. — Господи, я була така зла, коли вона зникла разом з телефоном! Ми покладалися на нього, хоча з нього й не було користі. Зараз, сидячи тут, я почуваюся безглуздо. Я рада, що вона його забрала. Сподіваюся, він їй допоможе.

— Ви будете тут, поки тривають пошуки? — запитала Кармен. — Чи також повертаєтеся в Мельбурн?

— Ні, я лишаюся, поки її не знайдуть... живу-здорову, я сподіваюся. Данієль теж залишився б, але... — Джил провела долонею по обличчю, трішки скривившись, коли торкнулася синця. — Вибачте. Ми до цього всього не готові. Я двадцять дев’ять років у компанії — і такого ще зроду не траплялося. Якщо відверто, ці кляті походи...

— Від них більше проблем, аніж зиску? — зронив Фок, і Джил силувано всміхнулася.

— Навіть коли вони закінчуються нормально. Як на мене, ліпше б люди займалися роботою, за яку їм платять, але в наші дні такого й уголос вимовляти не можна. В нас же тепер доба комплексного менеджменту, — вона похитала головою. — Але, Господи, це просто жах якийсь.

У неї за спиною брязнуло велике панорамне вікно, й усі глянули туди. В шибку барабанили краплі, розмиваючи краєвид.

— Давно ви знайомі з Алісою Рассел? — запитав Фок.

— П’ять років. Це я її найняла.

— Добрий з неї працівник? — Фок уважно спостерігав за нею, але жінка відповіла йому ясним поглядом.

— Так. Добрий. Вона тяжко працює. Тягне лямку.

— Вона зраділа походу?

— Не більше за інших. Не думаю, що комусь до вподоби так проводити вихідні.

— Ми чули, Аліса просила на другий день відпустити її, але ви їй відмовили, — сказала Кармен.

— Щира правда, але я, чесно, не могла її