Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Я марно шукав у кишенях монети. Я знав, що у близнюків нічого немає. Віктор захотів пити і наказав Ванессі зупинитися на заправці, а тоді змусив мене вивернути кишені штанів. Лише коли стало очевидно, що ні в кого з нас зовсім немає грошей, він дозволив Ванессі знову сісти за кермо.

Я розлючено копнув стовп та подивився на дроти, що бігли на південь до Баллантайну. До Карен. До Дзеркального лісу. Я підняв слухавку й закричав у неї:

— Ну то прийди й візьми мене! Ну-бо, ти, бридкий троль, візьми мене, а не її!

Але у відповідь я почув лише довгий гудок. Сигнал набору. Я подивився на аварійні номери, надруковані на табличці біля телефона. Одним із них був ЕВАКУАТОР. Я набрав номер. Пішов гудок. Дійсно пішов! Третій гудок перебив жіночий голос:

— Евакуатори Карлсена.

— Мене звати Річард Еловед, — сказав я й зрозумів, що доведеться дуже постаратися, аби не тараторити. — Я знаю, що це не ваш клопіт, але я тільки-но поїхав зі свого дому в Баллантайні й забув вимкнути духовку, а вона повна їжі. Воно ж усе загориться, якщо цього ще не сталося.

— Скільки тобі років, Річарде, і де твої батьки?

— Сімнадцять, — збрехав я. — Мої батьки в нашому будиночку в лісі, я теж туди їду.

— Гаразд, ми можемо поїхати туди чи зателефонувати в поліцію і...

— Ні, на це немає часу, там запечена свинина, жир, можливо, уже загорівся, а ви, я та поліція занадто далеко. Мені треба зателефонувати сусідам і попросити їх зайти, але у мене немає дріб’язку. Можете з’єднати мене з ними? У мене є номер.

— Дай мені номер, я зателефоную їм і передам повідомлення.

— Це не спрацює, вони говорять виключно шведською.

— Шведською?

— Вони дуже старі. — Я випалив кілька довільних фраз шведською, яким навчив мене тато, щось про фрикадельки та шведський стіл. І про штани.

— Вдягни свої штани! — мовив я шведською.

— Вибачте, юначе, — відказала жінка, я відчув, що моя історія стає для неї заскладною, — але це не телефонна служба. Я вішаю слухавку, а ви натомість можете зателефонувати до поліції, за це платити не треба.

— Почекайте!

— Що?

Я кілька разів глибоко вдихнув. Мені потрібен був кисень у мозку, мені треба було подумати. Але щоразу, як вона згадувала про поліцію, я бачив обличчя Макклелланда та агента Дейла, тож я почав панікувати, а мозок мій вимкнувся. Я дійсно глибоко вдихнув і спробував натомість подумати про Карен.

— У вас же є ще один телефон у офісі, правда? — запитав я.

— Гм, так.

— Можете зателефонувати моєму сусідові, а тоді прикласти слухавки одна до одної?

Я почув, що жінка на тому кінці завагалася.

— Це запечена свинина моєї мами, — сказав я із тремтінням у голосі, яке було майже цілком природнім. — Я мав просто її підігріти. То найкраща свинина в світі, вона приготувала її вчора, перш ніж вони з татом поїхали. А тоді з усім отим збором речей я зовсім про неї забув. А ще вона найкраща мама на світі. — Я шморгнув носом і подумав, чи не передаю куті меду. — А тепер будинок її...

— Дай мені номер, Річарде.

Я слухав, поки жінка телефонує. Почув, як вона сказала:

— Місис Тейлор, із вами хоче поговорити Річард, — а тоді до мене: — От і вона.

— Карен? — мовив я.

— Карен у своїй кімнаті, — сказав голос. — Це Річард зі школи?

— Мені треба поговорити з нею, місис Тейлор.

— Боюсь, вона недобре почувається і її не можна турбувати. Це Річард Еловед? Той, який...

— Недобре? — перебив я, сподіваючись, що також перебив на кілька секунд потік її думок. — Як саме недобре?

— Це... ми піклуємося про неї. Ще щось, Річарде?

— Вона дивно поводиться?

— Я мушу повісити слухавку, Річарде.

— Заждіть! Вона повторює те саме слово знову і знову?

На іншому кінці дроту була тиша.

— Що то за слово? — запитав я.

Жодної відповіді.

— Місис Тейлор, це важливо. Я не знаю, чи зможу допомогти, але точно знаю, що не зможу, якщо не дізнаюся слова.

Я почув, як мама Карен уривчасто дихає у слухавку, а тоді вона розплакалась.

— Це не слово, — гикнула вона. — Це просто... звучить воно так, ніби вона каже «іму». Вона просто сидить, вирячившись у стіну, та повторює це знову і знову Лікар призначив транквілізатори, але вона відмовляється їх приймати. Вона...

— Місис Тейлор, послухайте мене. Ви мусите бути з нею. Вона може спробувати нашкодити собі.

— Що це таке? — зненацька місис Тейлор здалась розлюченою. — До чого тут ти, Річарде Еловед? Ти щось їй дав? Наркотики? ЛСД?

— Не випускайте її з поля зору, місис Тейлор. Я вішаю слухавку.

Я почув гудіння у хмарах наді мною і відчув перші краплі дощу.

— Газуй, — сказав я, коли повернувся в машину.

Лило, ніби з відра, і склоочисники «Тойоти» шалено працювали. У стіні води здавалося, що дорога перед нами пливе й вигинається, мені ледь вдалося розгледіти знак, який повідомляв, що ми в’їжджаємо у Баллантайн. Було абсолютно темно, а дощ барабанив по даху так сильно, що я мусив викрикувати вказівки. Індикатор палива почав мерехтіти червоним кольором. Ми вже доїхали, але я сподівався, що пального вистачить на ще одну мою задумку. Головна вулиця за бібліотекою була безлюдна і потопала у дощовій воді.