Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Тут, — сказав я, коли ми проминули невеличкий центр, в межах якого закінчувалось вуличне освітлення. Ми припаркувалися і вийшли з машини. Дощ вщухав; можливо, у неба нарешті закінчувалась вода. Дерева перед нами стояли темною, мовчазною стіною. Дзеркальний ліс.

— А якщо він не згорить? — запитала Ванесса. — Усе змокло до нитки.

— Згорить, — мовив я. Можливо, я сказав це якось так, що аж Ванесса та Віктор відступили від мене.

Я відчинив багажник, дістав каністру та шланг, вставив його у бензобак та почав відсмоктувати. Коли солонуватий присмак пального сягнув мого рота, я виплюнув його та вставив кінчик шлангу в каністру. Деякий час хлюпало й текло, а тоді все зупинилось. Я потрусив каністру. Небагато, максимум літр, але, можливо, цього вистачить. Я дістав коробочку сірників, яку дав мені містер Райс, та загорнув її у поліетиленовий пакет, а тоді сховав у кишеню своїх штанів. І ми пішли.

Тепер дощити перестало, але було так темно, що я мало що бачив. На щастя, гравійна доріжка була бліда, тож ми мали на що орієнтуватися.

Зараз усе тут було інакше. Як у кінотеатрі просто перед початком сеансу: темрява, з дерев падали краплі, що звучали, ніби очікувальний шепіт, шелестіння обгорток із солодощів, звук жування, поцілунків, стриманого писку.

Саме тоді я й подумав про це. Що я запрошу її в кінотеатр. Так я і вчиню. Якщо все вдасться. Я розгойдував каністру в такт моїм крокам і намагався триматися за ту думку. Вона, звісно, відмовиться, але зараз я не мусив про це думати. Бо нічого не буде гаразд. Не було жодного шансу, що все буде гаразд. Я майже розсміявся. Бо хай яким безнадійним усе здавалося, я однак мусив спробувати. Ну тобто, а що ще лишається?

А тоді — так само, як коли у кінотеатрі починається показ — завісу хмар відсунули і засяяло світло.

— Ого, — сказала Ванесса.

Віктор не говорив нічого, але рот його був роззявлений дужче, ніж зазвичай.

Тому що там, купаючись у місячному світлі, стояв будинок.

Диявольські ріжки на фронтонах, дуб, що проростав крізь дах, чорні, сліпі вікна, що відбивали місячне світло.

Нічний будинок.

Я підійшов до брами з літерами II. Л. Б. та копнув підошвою свого кросівка, зі скрипом вона розчинилися.

— Ходімо, — сказав я.

Ванесса, Віктор та я підійшли до будинка всі разом, а я ще й спостерігав за великим вікном під диявольськими ріжками. Було темно, жодних обличь не було видно.

Коли ми дійшли до вхідних дверей, я почув, як Віктор та Ванесса зупинилися у мене за спиною. Я обернувся.

— Ми з тобою не підемо, — прошепотіла Ванесса.

— Що? Ви ж казали, що хочете зайти й подивитися, чи можна тут щось поцупити.

— Ми передумали, — відказала вона.

Часу на обговорення не було, а з їхніх рішучих облич я бачив, що немає сенсу і намагатися. Тож я узявся за дверну ручку й потягнув так сильно, як зміг. Двері ривком відчинилися й у носа мені вдарив нечіткий вологий запах гниття та смерті.

— Зажди, — шепнула Ванесса. — Ключі від машини.

Я знову повернувся до них. Віктор дістав свого ножа.

— Зараз, — сказав він.

— На випадок, якщо ти більше не вийдеш, — мовила Ванесса із чимось, що нагадувало вибачливу усмішку.

Я намацав ключі у кишені та передав їх їй. Вони однаково недалеко заїдуть на машині без пального.

Тож я увійшов у будинок сам.

Місяць сяяв крізь велике вікно, заливаючи передпокій чарівним, майже нереальним світлом. Відчинивши двері, я, певно, спричинився до протягу, тому що сухе листя почало літати підлогою, а тоді я зненацька почув гучний звук у себе за спиною. Двері захряснулися.

Я затамував подих і прислухався. Цей стукіт когось розбудив? Я чув лише те ж саме крапання, що і раніше. Та скрип, ніби хтось рухався половицями, але звук цей долинав з-під підлоги. Я подивився вниз. Напевно, то була лише моя уява, але місцями скидалося на те, що половиці рухаються. Я підняв голову і роззирнувся. Здавалося, що від минулого разу нічого не змінилося. Окрім дверей, що вели до кімнати, в якій спали кажани. Я не пригадував, щоб ми зачиняли їх, перш ніж піти, але наразі вони точно були зачинені.

Я підійшов до розтрощеного піаніно та купи меблів, відкрутив кришку каністри та вилив половину рідини на купу. Решту вилив на підлогу. А тоді я дістав сірники. Коли підпалював одного сірника, я почув глибоке зітхання, ніби коли витягуєш ногу із болота. Я швидко роззирнувся. А тоді кинув сірника, й за якусь мить полум’я зайнялося. Я зачаровано дивився, як вогонь розповзається підлогою та лиже шпалери.

Від піаніно почувся звук, схожий на постріл із пістолета, а за ним залунала висока нота. Ще один постріл та трохи нижча нота, і я зрозумів, що то рвуться струни. Здійнявся високий стовп вогню, коли полум’я дісталося до полотна понівеченої картини. Спочатку вона скрутилася від жару, а тоді випросталась. Ніби вогонь випалював шари бруду, вологи, павутиння, часу та недбалості, аж доки не з’явився портрет. Чоловік у вбранні, яке я бачив у бібліотечній книжці про Гамлета. Може, тій картині було кілька сотень років. Але не мало сенсу те, що я вже двічі бачив те обличчя раніше. Одного разу у вікні цього будинку, а іншого — на знімку в «Роррімовій виправній установі». Але з іншого боку, це, очевидно, збігається зі словами Фейти Райса про вічних істот, яких можна зруйнувати лише вогнем. Я затремтів, коли обличчя переді мною ожило лютою гримасою, поки фарба плавилася й стікала. А тоді чоловіка поглинув вогонь.

Пролунав тихий удар. Цього разу не від піаніно, а з