Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Проігнорувавши запитання торговця, я віддав йому запальничку і трішки заспокоївся. Я все ще чув як серце моє заливалося кровʼю, як легені вдихали більше ніж видихали. Я просто не міг усвідомити те, що відбулось. В голові запаморочилося і впавши на зовсім мінорну октаву, я присів біля стінки.

     — Друже, а ти чого втік? — зʼявився Енріке з сигаретою. — Не любиш гучних вистав?

     — Як вам взагалі таке в голову прийшло?

     — Дай запалити… Дякую. Це ідея не моя, ми ж і не знайомі навіть. Я тут щоб відповідати настрою.

     — Ти уявляєш, що десь там, зовсім не далеко вирує зло. Яке колись в Іспанії мало смертельний вплив. Памʼятаєш Франко? Чи в Чехії, де на метро досі блядь написано: «МИР»? На побудованій російськими інженерами станції метро. А тепер те зло знову ввімкунлось, і знову заграє своїми наративами проти цілого світу. Я розумію, це тебе не надто турбує, але мені і так соромно, що я тут, так ще й такі заходи відвідую. День народження можна відсвяткувати після смерті. Адже тоді хоч зрозуміло за що вітати, і привід вшанувати. Тому, ідіть, танцюйте. І передавай мою подяку всім, хто приєднався. Хай там як, але це було досить таки мило.

     Я піднявся до бару. Там я перехелив ще 200 грамів рому, і поїхав в гуртожиток. Я відчував як тужлива сльоза ллється скрізь рани; рве мою плоть зсередини. Як печаль роздирає серце, і мозок зникає в тумані неіснуючих провин. Я був розлючений сам на себе, що дав волю слабкодухості, і дозволив себе заманити. «Чи можу я радіти на чужині, коли інші вмирають за рідний дім?» «Сьогодні загинули чиїсь сини відстоюючи мої цінності, які я не взмозі покинути, а я так віддаю їм шану?» Такі думки мене гнітили аж до самого ліжка поки я не розчинившись у власному саду розчарування, не побачив нікчемні сни. От тільки і снів там не було. Була лиш дорога, що ніколи нікуди не приводила, і завжди вела далеко від дому.

     — Я купила київський торт. І борщ приготувала.

     — Вельми дякую. А де в Празі можна знайти київський торт?

     — Є одне місце. Не далеко зовсім. Там усі солодощі дитинства. Спогади захлинають тебе слиною власної ностальгії.

     — Дякую.

     — Ілля пива вашого улюбленого взяв. Ходімо.

     Вперше я був щиро радий, що цей день віднайшов принаймні якийсь сенс. Адже те, що для тебе не важливо, для тих хто памʼятає про тебе — привід зібратись. Привід провести час разом. Адже у світі, де всі осліпли від власної пихи і ненависті, зла та жадібності, — найкращі з нас переступають поріг власної величі, і дарують радість своєю простодушною любовʼю.

     — Прийшли до мене: українець, турок і словак.

     — Звучить як початок анекдоту.

     — В руках у них було віски з колою, та шмат сала з солоними огірками.

     — І як?

     — Ми швиденько спустошили пляшку, і вони пішли. 

     Після теплого прийому і ситної трапези, Яна з Іллею провели мене до зупинки, і посадили мене на останній трамвай.

     В гуртожиток я повернувся пізно. До 12 години залишалось менше ніж пів години, але італійка, з якою ми часто під її пасту співали філософські серенади про брудну реальність — дочекалась на мене, самотньо сидячи на кухні; всміхалась моїм очам.

     Вона була зморена, але не видавала своїх тональностей. Сяяла!

     Лаура подарувала мені книгу, всміхнулася і процідила декілька рядків щиросердних слів. Вклонившись, я подякував їй і пішов до останнього пункту.

     — Фома! Тебе колись вітали по польську? Тримай!

     Міха і Войтек заспівали пісню польською, і подарували куплений в супермаркеті пиріг. Я задмухав свічки і ми сіли пити пиво. Вони не давно їздили до Польщі, де постійно приймають участь у полюваннях, тому відкривши холодильник, я відчув як звідти понесло копченою ковбасою і свіжим салом дикого кабана. Вони звідкілясь дістали горілку, і вертеп, який почав Енріке, перетворився з циркового на найписемнішу згадку про дім. Про традиції і звичаї усього народу. Про любов, яка здатна не знаходячи розбіжностей між мовами, обʼєднати будь-які національності. Виявляється щастя є? Лише потрібно його розгледіти серед мільйонів потреб, і тисяч людей, які кличуть тебе на імʼя, в простих, і щирих посмішках твоїх людей, які тебе оточують. Вони не всміхаються щоб заспокоїти тебе, вони всміхаються бо радіють моменту разом з тобою.