Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Чи кожен з нас – хоч через одного-другого…надцятого! – українців, – чомусь із сумом подумалось мені, як слухав його, – здатен отак просто і щасливо-усміхнено та щемко водночас сказати замріяно: люблю Україну?!

Живучи в Україні, ми її мовби й не помічаємо. Сприймаємо, як щось дане, те, що само собою розуміється. Просто як край, у якому нам випало жити. Як якусь адміністративну територію.

Один мій знайомий якось, пригадую, вражено розказував:

– Уявляєш? Мені приснилося, що я… Що я живу… в Україні!

– Уявляю, – відповів я механічно, хоч нічого в ту мить і не втямив…

– Віщий сон!..

– Гм… Чому – віщий? Що було… такого, коли ти проснувся?

– А те… Виявилось це, коли я проснувся…

– Що – виявилося?

– А те, що я й справді живу… Уявляєш, справді живу в Україні – це мені моя половина повідала, як я проснувся… Ось чому кажу: віщий сон! В Україні, виявляється, я живу. В Україні!

Що я повідаю вам у світлі цього, як кажуть, факту з віщим сном? Моєму знайомому ще й повезло – хоч уві сні йому приснилося, що він живе не де-небудь, а в Україні. Інші все життя у ній живуть, запитай їх, у якій вони країні живуть, то й не згадають одразу…

– Ну… вопше, в Кийові…

Такі ми… українці. До нас хіба що у снах і доходить… Але щось не дуже нас тягне подивитися на той хутір. Пригадуєте: «Журавлі, білі хатки з солом’яними дахами, глиняна долівка з домотканими доріжками, рушники…»

А на них червоні півні піють…

Дивні лиця чорнооких, чорнобрових українок, теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені…

І корови, які повертаються у село надвечір, і кожна з яких знаходить свою хвіртку і заходить у свій двір…

І треба ж так збігтися, що саме того року, як Левченки переїхали до Москви, в далекому від Полтави Парижі відбулася прем’єра того дива, що згодом буде названо на французький лад – синематографом і який розпочне нову еру – еру кіно.

Жив-був у Парижі в 1864–1948 роках дехто (хтось, такий собі, один якийсь, рос.: некто) на прізвище Люм’єр Луї Жан, якого згодом буде названо французьким ученим, винахідником кінематографа (членом французької Академії наук він стане у 1919 році).

Після закінчення промислової школи працював Луї Жан на фабриці фотоматеріалів свого батька.

У 1895 році він разом з братом Огюстом (Огюст Люм’єр виконував в основному роль організатора і менеджера, а Луї більше займався технічною стороною кінематографа та винахідництва) розробив конструкцію апарата кінематографа – для знімання, проекціювання «рухомих фотографій». Перша демонстрація кінопрограми, знятої на цьому апараті, відбулася у Парижі в березні 1895 року в підвалі «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів. На перших сеансах брати Люм’єр демонстрували сценки, в основному зняті на натурі: «Вихід робітників з фабрики братів Люм’єр», «Прибуття поїзда на вокзал Ля-Сіота», «Сніданок маляти», «Виловлення червоних рибок», «Вольтижування», постановочний комедійний сюжет «Политий поливальник» та інші.

У 1896 році брати здійснять світове турне зі своїм винаходом, відвідають Лондон, Нью-Йорк, Бомбей…

З того дня «рухомі фотографії» стали популярні, почалися регулярні сеанси «кінематографа» братів Люм’єр – сеанси йшли під акомпанемент піаніно або саксофона, з текстом під фотографіями.

За порівняно короткий час Луї Люм’єр зніме з братом і виготує тисячі короткометражних фільмів, навчить операторів і розішле їх по всьому світу знімати. З їхньої «легкої руки» слово «кінематограф» стане означати новий вид видовиська.

(У Росії «рухомі фотографії» побачать у 1896 році – спершу в Петербурзі, потім у Москві та в інших містах.)

Створюючи свої фільми, брати Люм’єр придумали багато прийомів кінозйомки. Наприклад, метод, використаний братами при зйомці проїзду по каналу у Венеції на гондолі, нині називається тревелінгом.

Платна демонстрація кінопрограми братів Люм’єр відбулася 28 грудня в Парижі. Було продано 35 білетів вартістю в один франк, але потім до братів – винахідників синематографа – почнуть вишиковуватися довжелезні черги.

«Рухомі картинки розважають увесь світ. Це краще, що ми можемо робити. І ми пишаємось цим», – скажуть брати про свій винахід.

Дивно, але брати Люм’єр не передбачали тріумфального майбутнього свого дітища і вважали кінематограф лише «живою фотографією» – атракціоном, що здатний привабити багато глядачів і приносити значний прибуток. Але швидко стало явно: французи відкрили шлях новому виду мистецтва – по суті брати Люм’єр започаткували документальне кіно. Знімаючи на плівку короткі (тривалістю 40–50 секунд) репортажі з буднів життя міста і своєї родини, вони не інсценували події, а тільки фіксували їх з допомогою кінознімального апарата. Тому фільми брати Люм’єр створювали без сценаріїв, без декорацій, без участі акторів, просто знімали, що бачили в натурі.

Але був і виняток – знаменитий короткий кетч «Политий поливальник». Хлопчик-підліток наступає на шланг за спиною у садівника, і той у результаті цього несподівано обливає себе водою. Сцена була знята на натурі, а в якості виконавців виступали приятелі. Природність екранного образу, відсутність якого б то не було втручання творців фільму в реальний хід подій, що знімалися на плівку – характерна особливість кінематографа Люм’єр.

Невибагливі «рухомі картинки» заворожували глядачів. Виявилось, що зображення може змінювати свій масштаб (план), на відміну, наприклад, від театрального спектаклю, представляючи світ і людину як у цілому, так і окремими деталями (крупні плани обличчя, рук, речей, що буквально заворожували перших глядачів). Класичний приклад – ролик «Прибуття поїзда на станцію Ля Сіота».

Крапка, що пульсує в глибині екрана, стрімко розростається до розмірів локомотива, який невідворотно насувається на глядачів, котрі впадали в паніку в очікуванні катастрофи. І полегшено зітхали, коли поїзд зупинявся – природно, в межах екрана.

На пероні з’являвся залізничник і біг відкривати двері вагона, з якого виходили пасажири і, наближуючись до кінокамери, «втрачали» в кадрі половину своєї фігури. Інші перехожі навпаки, спершу виникали на екрані частково, а потім, відходячи від об’єктива, здобували цілісність. Брати Люм’єр установлювали свою камеру непорушно і фіксували все, що потрапляло в об’єктив. Зміна масштабу зображення відбувалася стихійно, в основному за рахунок саморуху реальності, наближення і віддалення об’єктів.

Їхні фільми були дуже короткими – 15–18 метрів, і складалися з одного монтажного кадру.

У 1898 році Люм’єр організував серійний випуск кіноапаратів, виробництво кіноплівки і знімання фільмів (пізніше проводитиме досліди в галузі об’ємного і кольорового кіно). Так зародилося те, «важнейшее