Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Так ось ти який, Василечку…

Після отого ніжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з українським акцентом, Василеві Левченку і в Москві ставало любо жити. Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалі, і в курені рай. Тим більше, у них у Москві був цілком пристойний «курінь» – Катеринині родичі допомогли його придбати й облаштувати, спасибі їм! А без коханої не те що Москва, а й навіть Полтава йому нелюбою буде. Катерина сміялась.

– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тоді й тобі тут гарно буде.

– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрійович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?

– Е-е, такого не може бути. Це навіть вашому Мазепі… Свою історію, сподіваюсь, ти пам’ятаєш? Так ось, навіть гетьману Мазепі не вдалося свого часу і за допомогою шведів відірвати Полтаву, чи пак Україну, від Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоїй Полтаві, а навпаки, Полтава – у моїй Москві.

– Невже твоїй Москві мало свого, що й мою Полтаву забрала?

– Мало – не мало, а ми… Ми – руські, ми такі. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподівайся: те, що ми беремо, ми не повертаємо. Ще предки наші казали: «Що Москвою взято, те свято…»

Катерина була істинною русачкою, навіть ратувала, аби Росія швидше йшла воювати якісь там Дарданелли – здалися вони їй, – і приєднувала їх до своїх неміряних володінь… Але він її кохав. І цим усе було сказано.

І сприймав її таку, якою вона була й іншої йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала і, як самі росіяни кажуть, душі у ньому не чула…

– Годі, годі, – поспішно казав, – з політикою. Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у світі людей, по-моєму, немає. І не буде ніколи. А буде любов, буде і все інше…

Пригортав дружину до грудей і почувався щасливим-щасливим.

– За одну Вірусеньку, що ти мені подарувала, я буду тобі до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москві, то й мені випадає бути в Москві. Тільки Полтаву я все одно забути не можу.

– А ти й не забувай, Василечку…

Так вони й жили у Москві – в любові та злагоді.

А все чому? Та ось чому…

І кожна корова знаходить свою хвіртку…

На правах вставної новели

…Досі мене тягне… подивитися на хутір з жіночим йменням Руда.

І де ж це, де ж це у світі білому, в яких палестинах той хутір Руда, що до нього так тягне чоловіка – навіть на схилі віку? Напевне ж у тому хуторі було йому колись любо (пригадуєте, так співав ще батько Махно: любо, братці, любо жити…)

А втім, у фразі зроблена невеличка купюра – там іще згадуються Прилуки. І повністю вона так звучить: «Досі мене тягне в Прилуки подивитися на хутір Руда…»

А Прилуки – місто обласного підпорядкування Чернігівської області, райцентр на річці Удай (басейн Дніпра), Україна…

– Всього лише… Україна? – вигукнув майже розчаровано один із тих, кому я розповів якось цей випадок, історію цю.

Ось вона.

Так-так, дитячі спогади у нього, москвича за народженням, народним артистом Росії, пов’язані з Україною – його бабуся мешкала в Прилуках. А тому літа його дитячі – і до Другої світової, і невдовзі по ній, минали то в Прилуках, то на хуторі Руда, то в селі Варва – все там само, на Чернігівщині…

І що тут, здавалось, такого – що дитячі літа його минули у бабусі на Чернігівщині, то в Прилуках, то на хуторі Руда, то в селі Варва, а дивись же – не забув…

Розмінявши дев’ятий десяток літ, все ще архіпопулярний не лише на своїй батьківщині, а й на просторах колишнього СРСР («Мене масово упізнають, я той, хто надокучив», – зізнається він не без іронії), московський артист з коротким і дещо не руським, і звичайно ж, не українським, але все ще гучним прізвищем, у ранзі живої легенди, найбільше любить згадувати Україну, Прилуки, свою бабусю, до якої він через Бахмач щоліта охоче їздив поїздом – сімдесят або більше років тому.

Гай-гай!..

– Журавлі, білі хатки з солом’яними стріхами, глиняна долівка з домотканими постілками-доріжками, а ще ікони і… Як їх? (вжив слово з його мови – «полотенца», йому підказали: рушники). Так, так, – усміхнувся він, пригадуючи, аж засвітився тихою радістю: – Рушники… Знамениті українські рушники, що їх сама бабуся й вишивала… А на них – ружі, червоні півні співають… Квіти, якась фантастика, і добрі ледь усміхнені леви, виконані у староруському стилі… Маленькі віконця, через які до мене приходив великий і таємничий світ… А ще піч, теж розмальована квітами, на якій я в негоду – особливо восени, – любив спати на теплій черені… Лавки… Най-найсмачніші борщі з часником…

І далі розказуватиме в тому ж таки інтерв’ю:

«Тоді життя було нелегким, щоб не сказати – тяжким. Після війни. У 1946–1948 роках, коли в безправних селах обкладали податками кожне деревце – вишеньку, яблуньку, переписували у кого одне порося, у кого їх аж двоє… Смалити кабана при забої – ні-ні. Суворо заборонялося. Шкуру треба було здати в «Заготсировину», а яке ж – самі знаєте – сало без шкурки? Та ще для українців! Колгоспники жили без паспортів – як кріпаки. Отримували на трудодень копійки…»

Але з якою радістю він згадує тодішнє життя в Україні – бідній, замученій податками! Тож і зізнається, як про заповітну, але вже нездійсненну мрію свою:

– Досі мене тягне в Прилуки, подивитися на хутір Руда – якщо він ще вцілів, на село Варва, якщо воно теж уціліло!.. (Він вже не виходить зі своєї московської квартири – ноги не тримають.)

– Хіба забудеш ті дивні жіночі лиця, що їх я там зустрічав – та й не тільки лиця… Досі мені сниться… І в снах моїх – коли я поринаю в сон хоч на часинку, – бачу своє українське дитинство: теплі південні ночі, садки, що потопають