Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Не твоє собаче діло.

Лаконічно, зрозуміло, без двозначностей. Я зареклася навіть дивитись убік знатного негідника.

Сидіння, як на зло, скінчилося. Відповзати не було куди, тікати з криками не дозволяли гордість і затерплі ноги. Довелося неквапом підвестися, обсмикнути короткі штани…

– Вибач.

Моє ліниве позіхання перетворилося на завивання.

«Почулося?» – обертатись я не збиралася.

– Це не тобі адресувалося.

«Не почулося», – мені не вірилося в те, що відбувається.

Хоч неподалік і справді пройшла Мела, Вальєн не міг знати про її присутність.

Чи міг?

Тоді, в Рені, я вирішила, що він ненавидить магію. А якщо… Якщо його почуття спрямовані лише на чаклунку?

– Мені якось байдуже, – відповіла я, дивлячись убік. – Колись і ти захочеш поговорити, та буде ні з ким. Насолоджуйся своєю отрутою сам.

Мелу я спіймала на кухні.

– Сойл – цілитель, – сказала тихо. – Може, Вальєн хоче його покликати, щоб вилікуватися?

– Ні. – Вона, не дивлячись, різала хліб. – Він мав шанс ще тоді, коли Білий Дракон заправляв у нашому світі. Треба було вибачитись і заплатити, і…

– Коштів не знайшлося?

– Характер не дозволив. – Чаклунка відклала ніж і зняла з плити каструлю, що ще побулькувала. – Треба повторювати, щоб ти трималася подалі від Велна?

Учорашньої юшки вистачило на трьох, причому аристократику Мела віднесла їжу надвір. Він вразився настільки, що навіть не кричав і не кидався посудом. Я вважала це добрим знаком.