Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Розділ одинадцятий,у якому йдеться про химерії долі, що й далі зводить докупи багато різних людських доріг

Наздоганяючи своїх передніх товаришів, чиї силуети чітко вирізьблювалися на тлі обрію, Клюсик вирішив трохи скоротити дорогу й погнав коня повз кущі, що шелестіли праворуч. І тут його Сірий тривожно заіржав. А ще за мить Тиміш побачив, як у кущах метнулася сіра тінь.

— Ану, на дорогу, бо стрілятиму! — гукнув по-турецькому Клюсик.

Той, хто ховався в кущах, брязкаючи чимось залізним, викотився на порослу травою дорогу. В руці він тримав, — Клюсик роздивився своїми всевидющими очима, — пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений та переляканий. Ось він зупинився перед конем… На нозі теліпався і бряжчав ланцюг.

Клюсик почув, як ззаду до нього мовчки під’їхали Петро і Марійка. Тоді він об’їхав незнайомого — побачив у темряві розкошлані вуса й бороду, довге волосся…

Чоловік здригнувся й глухо запитав по-турецькому:

— Хто ви?

— А ти?

— Божа людина… Християнин… Але я поважаю аллаха…

— Перехрестися!

— Будьте ви прокляті! — заплакав чоловік, але перехрестився і кинув на землю пістоля.

— Ти диви! — аж розсердився Клюсик і вигукнув по-українському: — Ми до нього з ласкою, а він на нас із лайкою.

— Чому з лайкою? — почувши українську мову, відказав так само по-українському незнайомець. — Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив!

— Що то на нозі в тебе?

Незнайомий ворухнув ногою — і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.

— Ясно, не питаю, — коротко відповів Петро. — Як тебе звуть?

— Йон… Йон Кодряну…

— Ти Йон, а в нас є Йован, — втрутився Клюсик. — Нам би ще Йвана — і була б трійця. За що тебе закуто?

— Хотів утекти в Кодри…

Вони їхали степом під дрібним дощиком, а Йон швидко перебирав ногами, стараючись не відстати.

— Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дихається, — а щоб хлопці в Кодрах мене прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А турки й спіймали. Правда, я пістоля таки сховав. Спіймали, відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку… Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене врятувала. Тиждень тому гроза була. Громом у дерево вдарило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — і гайда. А ви не продасте мене туркам?

— Не продамо, — хрипло озвався Петро. Рана заболіла знову.

— Візьміть мене з собою на Січ… Козаки туркам недавно дали прочухана. Так вони тепер на Вкраїну не дуже сунуть носа. А в нас — не дай боже, що діється!..

— Скрізь діється таке, що не дай бог, — озвався Петро. — Треба менше туркам прислужувати, а єднатися з тими, хто їх б’є…

«А то що ж виходить? — уже сам до себе подумки мовив Скрипник. — Розгромили турків при Хотині — тут би полякам з козаками і йти аж на Стамбул. Так ні — круль Сигізмунд почав з ними миритися. Помирився та ще й поклявся приструнити козаків… А коли б разом ударити, як при Хотині, — і бити далі й далі?.. Ні, нічого не вийде з польським панством, не хоче воно об’єднати своїх і наших сил, хоч живемо в одній державі… Та навіть йому й вигідно, що татари і турки спустошують Україну. Доки до Польщі доберуться — на Вкраїні нажеруться. А крулеві радість: все більше й більше вільних земель залишається! Шле на ці вільні землі своїх магнатів. Є одна сила — велика сила, для якої боротьба з турками й татарами така ж кревна справа, як і для українців. Це — Москва. Їй конче треба пробитися до Чорного моря. І якби об’єднати сили Москви і Січі — то… Та не всі ми, брати православні, це розуміємо… Навіть Сагайдачний і той на якийсь час був глузд втратив: на Москву з поляками ходив… Е-ех, Йова Борецького слухатися треба, він істину рече: з Москвою захистимося і від Риму, і від Стамбула, і віру свою, і силу свою, і душу свою, і тіло своє…»

— Візьміть мене з собою на Січ, — знову почав просити Йон.

— Як же нам тебе брати? — запитав Клюсик. — У нас для тебе коня нема…

— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть…

— Треба було у турків украсти, — реготнув у темряві Клюсик.

— Ми не туди їдемо, — сказав Петро. — І взагалі — нам треба поспішати…

— Як не туди? — заблагав Йон. — Коли я точно бачу, що туди! Не залишайте мене тут! Тут татари весь час гасають. Вони ж мене в неволю заберуть!.. Що ж мені робити?!

— Петре, — обернувся до Скрипника Клюсик. — Давай підвеземо його хоч до корчми…

— Ну, хіба що…

— Сідай на коня за мною, — мовив Клюсик. — Та хутко, а то…

Йон скочив ззаду, тихенько засміявся і обняв Тимоша довгими кістлявими руками.

Над темним лісом світилася опромінена місяцем хмара, і здавалося Петрові, що цю хмару він уже бачив давно-давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Тільки тоді була не ніч, а серпнева днина, і хмара осяяна була сонцем, і днина була ласкава, сумирна, зовсім не тривожна, і повітря здавалося кришталевим і нестямно прозорим…

Вони сідали з дідом біля старого-престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось таке награвав. Петро дивився, як його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком, і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним: і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику…

І тоді зрозумів Петро, що дід уже дуже старий, і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.

А хмариночка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…

Де вона зараз, дідова могила? Ось їхатимуть вони завтра, то хай там що, а заскочить він у рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам’ятає…

Попереду свиснув Йован, а невдовзі почувся тупіт копит — примчав Джузеппе:

— Ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то для нас там нічого не лишиться!

Справді, неподалік щось темніло, схоже на караван-сарай…

Видно було, як розчинилася брама, а далі з