Читати книгу - "Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый"

    Можливо, тоді Озіра так ніхто й не зупинив. Він би продовжив спричиняти хаос і ніхто так би й не зрозумів, через що. Звісно, навіть після моєї появи цього ніхто не зрозумів, але достатньо для цього лиш декількох людей - мене, Лігорії та батьків з тієї реальності.

     Можливо, Тягар тоді б точно захопив інші міста, і ніхто б точно не знав, що варто робити.

     Не потрапив до світу гібридів - тоді б я не став демоном. Не зустрівся з Озіром. Не вбив би стільки гібридів у новорічні свята. Не потрапив до світу кошмарів, а Лігорія не стала моєю прийомною дочкою. Не зміг створити свій власний світ.

     Так, я став вільним від усього цього. Але ким я став тепер? 

..

..

..

..

..

     Коли з'явився пожар, я встиг його вчасно загасити - на цей раз я врятував більшу частину лісу. Хоч я і був задоволений результатом, але чому мені до сих пір було так сумно? Невже я дійсно почав сумувати за минулим життям? Але ж... Але ж усе так і повинно було! Я не повинен сумувати за тим, де мене за ідеєю не повинно було бути взагалі!

     Але... Це відчуття, воно з'їдало мене з кожним днем все сильніше й сильніше. І я не знав, що мені варто з цим робити. Ось наче я й сам хотів цього спокою, щоб усім було добре. Щоб усі були цілі й здорові. Щоб усе було добре... Але якби я не потрапив до світу гібридів, я не був би самим собою.

     Це почалось зранку. Гібриди напали на світ людей доволі швидко, не даючи людям зрозуміти те, що взагалі сталося. Хотів би я розповісти батькам те, що відбувалося, бо впізнав Зена, який схоже, об'явив війну людям, але це займе дуже багато часу.

     Тут я спробував знову захистити своїх батьків так, як міг. Але на мене напало одразу декілька гібридів, і доки я зміг їх вбити, мої батьки... Вони вмирали на моїх руках. Багато хто з Лісного Народу вмирав ось так на галявині, не встигнувши втекти. Та що там втекти - деякі навіть встати не встигли, бо ніхто навіть повідомити про напад не встиг.

     Я бачив, як вони усі помирали. Навіть Лург не міг нормально нічого зробити з цим усім. Чув, як батько разом з іншими кричить від болю, але коли спробував підбігти до нього й допомогти, зрозумів, що ці гади все ж зламали мені ногу. Треба з цим щось робити. Я не хочу втрачати батьків хоча б у цій реальності, я просто не можу дозволити собі це зробити!

    Усе в очах потемніло. Як би я не намагався підбігти до батька бо матері, тіло мене більше не слухалося. І я знову відчув смак поразки. Я знову не зміг нікого врятувати. Знову всіх підвів.

    Але коли мене почали легенько смикати за плече, я почав сподіватися на те, що усе ще не втрачено. І я одного разу зможу побачити знову своїх батьків, зможу знову обійняти Лігорію і, можливо, навіть поговорю з Мортідж.

..

..

..

..

..

— Скажи чесно, ти спеціально відправив мене у минуле? - Запитую у Тимчасового - хранителя часу, - заглядаючи йому в очі.

    Я знову зустрівся сьогодні з хранителем часу. Це означало лиш одне - я повернувся у ту часову гілку, звідки повернувся. Через це я з полегшенням видихнув. Нарешті...

    Увесь час завмер. Схоже, Тимчасовий трохи уповільнив його, щоб нарешті поговорити зі мною.

    Той хмикнув і трохи посміхнувся, не відводячи погляду. Зараз він здавався мені тим самим старшим братом, який вчить молодшого правильно жити після того, як вмерли їх батьки.

— Зрозумів нарешті.

— Але навіщо? Невже це було так обов'язково?

— Я бачив, як у багатьох часових рядах - і в цьому також, - ти сумнівався у тому, чи потрібно тобі залишатися у світі гібридів. Звісно, сам ти цього майже не помічав, але я просто певен, ти точно хотів звалити з цього світу. Може, ти цього не усвідомлював, але ти поступово звик до цього усього. Це стало частиною твого життя. І після того, як я дав тобі шанс усе переглянути, ти нарешті зрозумів те, що без цього всього ти не будеш самим собою.

    Я відвів від хранителя погляд. Так. Це правда. Світ гібридів став мені вже як рідним. Як другим домом, де я переродився. І боюсь уявити, ким би я був далі, якби усе пішло по гілці часу, де я вирішив не йти разом з Ластівкою в той дивний портал. Навіть уявляти не хочу, що б сталося, якби Зен дійсно напав на світ людей...

— Зовсім скоро я прийду до тебе знову. - Мовив нарешті Тимчасовий. - Заберу на твої перші збори, де ти вже будеш хранителем хвороб.

— Стій! - Різко сказав я, коли до мене дійшла суть його слів. - Я... Я ще не готовий до цього! Я розумію, що час піджимає і все таке інше, але я дійсно ще не готовий до усього цього...

— Я розумію. Але пам'ятай - колись тобі доведеться піти зі мною. А тепер, тобі вже пора йти. Рідні вже чекають.  - Сказав Тимчасовий, трохи відійшовши від мене. - Ще побачимось колись, юний хранителю.

— Так, побачимось. - Легенько киваю головою. - Сподіваюсь, що ситуація на той момент буде більш підходящою.