Читати книгу - "За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко"

Минуло ще кілька років. Софія та Данило продовжували займатися улюбленою справою, їхня творчість надихала тисячі людей. Оленка стала всесвітньо відомою скрипалькою, її музика звучала на кращих сценах світу. Їхня родина залишалася міцною та щасливою, їхнє кохання з роками лише міцніло.

Одного весняного дня вони всі разом – Софія, Данило та Оленка – повернулися до того самого оперного театру, де колись розгорталися драматичні події їхнього життя. Театр виглядав таким же величним та прекрасним, як і багато років тому.

Вони пройшли знайомими коридорами, зазирнули за лаштунки, згадуючи минуле. На одній зі стін вони побачили стару афішу з ім'ям Агнеси Левицької. Її обличчя на фотографії виглядало молодим та сповненим амбіцій.

Оленка зупинилася біля афіші та довго дивилася на неї.

"Я думаю про неї іноді," – тихо сказала вона. – "Сподіваюся, вона знайшла свій спокій."

Софія обійняла доньку. "Я вірю в це, моя люба."

Данило взяв їх обох за руки. "Життя продовжується. І найважливіше – це те, що ми маємо зараз. Нашу любов, нашу сім'ю, нашу музику."

Вони вийшли з театру під вечірні сутінки. Завіса над їхнім минулим нарешті опустилася, залишивши лише світлі спогади та відчуття примирення. Мелодія їхнього життя продовжувала звучати у їхніх серцях, наповнена любов'ю, надією та гармонією. І ця мелодія, розпочата колись під звуки оперної арії, тепер звучала як прекрасна симфонія сімейного щастя, що лунала над вечірнім містом, несучи в собі відлуння минулого та обіцянку світлого майбутнього. Їхні серця билися в унісон з ритмом життя, створюючи неповторну мелодію, яка буде звучати вічно.