Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

— Як бачу, — Ґеральт рухом голови вказав на решту групи, що стояла нерішуче навколо фургонів, — є вас тут достатньо, аби дати раду трьом теляткам, уже про птаство не згадуючи. Що за камрадством ти командуєш, Ярпене?

— Не я тут командую. Дозволь, представлю тебе. Вибачте, пане Венче, що я того відразу не зробив, але я і мої хлопці знаємо Ґеральта із Рівії не від сьогодні, є в нас трохи спільних спогадів. Ґеральте, це пан комісар Вільфрід Венк, на службі короля Генсельта з Ард Каррайга, милостиво пануючого володаря Кедвену.

Вілфрід Венк був високим, вищим за Ґеральта, а ґнома перевищував удвічі. Убраний був у звичайний простий одяг, який носили економи, комірники чи кінні гінці, але в рухах його були обережність, напруга й упевненість, навіть уночі, навіть при скупому світлі вогнища. Так рухалися люди, призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала б пояс. Венк був професійним солдатом, Ґеральт готовий був поставити на те будь-яку суму. Потис подану йому долоню, схилився легенько.

— Сідаймо. — Ярпен Зігрін вказав на колоду, в якій усе ще стирчала його величезна сокира. — Кажи, що ти робиш у цих місцях, Ґеральте?

— Шукаю допомоги. Подорожую сам-третій, із жінкою і підлітком. Жінка хвора. Серйозно. Я наздогнав вас, щоб попросити про допомогу.

— От зараза, медика ми тут не маємо. — Ґном сплюнув на палаючі поліна. — Де ти їх залишив?

— Півстайє звідси, біля гостинця.

— Вкажеш дорогу. Гей, ви там! Трьох до коней, сідлати запасних! Ґеральте, чи та твоя хвора жінка втримається у кульбаці?

— Навряд чи. Саме тому я і вимушений був її залишити.

— Узяти бурку, полотнище й дві жердини з воза! Швидко!

Вілфрід Венк, схрестивши на грудях руки, голосно відкашлявся.

— Ми на шляху, — різко сказав Ярпен Зігрін, не дивлячись на нього. — На шляху в допомозі не відмовляють.

* * *

— Зараза. — Ярпен відвів долоню від чола Трісс. — Розжарена, наче пічка. Не подобається мені це. А якщо то тиф чи дизентерія?

— Це не може бути тиф чи дизентерія, — збрехав упевнено Ґеральт, закутуючи хвору в попони. — Чародії імунні до тих хвороб. Це харчове отруєння, ніякої зарази.

— Гм-м-м… Ну, добре. Піду пориюся у торбах. Мав я колись добрі ліки проти срачки, може, ще трохи залишилося.

— Цірі, — буркнув відьмак, подаючи дівчині відтороченого від коня кожуха. — Іди спати, ти з ніг валишся. Ні, не в фургон. У фургон ми покладемо Трісс. Ти лягай біля вогнища.

— Ні, — запротестувала вона тихо, дивлячись услід ґному, що саме відійшов. — Я ляжу біля неї. Коли вони побачать, що ти мене від неї відганяєш, не повірять тобі. Будуть думати, що вона заразна, й виженуть нас, як тебе оті стражники.

— Ґеральте? — раптом простогнала чародійка. — Де… ми?

— Серед друзів.

— Я тут, — сказала Цірі, погладжуючи її по каштановому волоссю. — Я поряд. Нічого не болить. Відчуваєш, як тут тепло? Вогнище горить, а ґном зараз принесе ліки проти… Проти шлунку.

— Ґеральте, — хлипнула Трісс, намагаючись виплутатися з-під ковдр. — Жодних… жодних магічних еліксирів, пам’ятай…

— Я пам’ятаю. Лежи спокійно.

— Я мушу… О-о-ох…

Відьмак нахилився без слів, підняв чародійку разом із коконом ковдр, у які та була загорнута, й пішов у ліс, у темряву. Цірі зітхнула.

Відвернулася, почувши важкі кроки. З-за фургону вийшов ґном, тримаючи під пахвою чималий вузлик. Полум’я вогнища блискало на вістрі сокири, застромленої за пояс, поблискували також і шишечки важкого шкіряного кубрака.

— Де хвора? — буркнув він. — На мітлі полетіла?

Цірі вказала в темряву.

— Ясно, — кивнув він. — Знаю той біль і паскудну неміч. Коли був я молодшим, жер усе, що вдавалося знайти чи впіймати, тож дристав не раз і не два. Хто вона, та чародійка?

— Трісс Мерігольд.

— Не знаю, не чув. Зрештою, я рідко маю справу із Братством. Ну, але треба ж представитися. Мене звуть Ярпен Зігрін. А тебе як звуть, курча?

— Інакше! — гримнула Цірі, а очі її блиснули.

Ґном зареготав, вишкірився.

— Ах, — вклонився із претензією. — Прошу пробачення. Я не розпізнав у темряві. Це аж ніяке не курчатко, а шляхетна панна. Припадаю до ніжок. Яке панна має ім’я, якщо це не таємниця?

— Це не таємниця. Я — Цірі.

— Цірі. Ага. А ким панна є?

— А це, — Цірі гордовито задерла носик, — це вже таємниця.

Ярпен знову пирхнув.

— Язичок у панни гострий, наче жало в оси. Тож нехай мені панна вибачить. Я приніс медикаментів та трохи їдла. Чи панна прийме, чи ж відправить геть старого грубіяна, Ярпена Зігріна?

— Вибачаюся… — Цірі схаменулася, нахилила голову. — Трісс і справді потрібна допомога, пане… Зігріне. Вона дуже хвора. Дякую за ліки.

— Нема за що. — Ґном знову вишкірив зуби, приязно хлопнув її по плечу. — Ходімо, Цірі, допоможеш мені. Медикамент треба приготувати. Накрутимо пігулки за рецептурою моєї бабці. Перед тими пігулками жодна зараза, що в тельбухах засіла, не встоїть.

Він розгорнув вузлика, дістав звідти щось схоже на брилу торфу й маленьке глиняне горнятко. Цірі наблизилася, зацікавлена.

— Треба тобі знати, мила Цірі, — сказав Ярпен, — що моя бабка зналася на лікуванні, як ніхто. На жаль, вважала вона, що джерелом більшості хвороб є неробство, а неробство краще за все лікується києм. Щодо мене й моєї рідні застосовувала вона ті ліки головним чином профілактично. Лупцювала нас за будь-якої нагоди або й без нагоди. Виняткова вона була яга. А раз, коли ні з того, ні з сього дала мені окраєць хліба зі смальцем і цукром, так мене здивувала, що я вражений випустив той окраєць, смальцем донизу. Ну, а бабця мене відлупцювала, стара мерзотна дірка. А тоді дала мені другий окраєць, от тільки вже без цукру.

— Моя бабця, — Цірі з розумінням кивнула, — також одного разу мене відлупцювала. Різкою.

— Різкою? — засміявся ґном. — Моя одного разу відходила мене держаком від кайла. Ну, але досить спогадів, треба пігулки крутити. Тримай, рви й уминай у кульки.

— Що воно таке? Липне та мажеться… Бу-у-е-е-е… А вже смердить як!

— То спліснявілий хліб з дерті. Досконалі ліки. Зминай кульки. Менші, менші, то ж для чародійки, не для корови. Дай одну. Добре. Тепер обваляємо кульку в медикаменті.

— Бу-у-е-е-е-е!

— Засмерділося? — Ґном наблизив кирпатий ніс до глиняного горнятка. — Неможливо.