Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Я можу вам допомогти?

Вона окинула поглядом моє пальто трирічної давнини та розкуйовджене вітром волосся.

— Моїй дружині потрібен капелюшок.

У цю мить я хотіла зупинити його. Хотіла сказати, що коли він так бажає придбати мені новий капелюшок, то краще нам піти до «Ля Фам Марше», де я могла б навіть розраховувати на знижку. Він і гадки не мав, що це салон кутюр’є і тут не місце таким жінкам, як я.

— Едуарде, я…

— По-справжньому особливий капелюшок.

— Звісно, сер. Маєте якісь побажання?

— Щось на зразок оцього, — він указав на величезний темно-червоний капелюшок у стилі Директорії, з широкими полями, отороченими чорною егреткою. Уздовж полів вигнутим віялом лежалі павичі пера, фарбовані в чорний колір.

— Едуарде, ти ж це не серйозно, — прошепотіла я.

Але жінка вже дбайливо зняла капелюшок із вітрини, і, доки я вражено дивилася на чоловіка, вона бережно наділа річ мені на голову, заправивши моє волосся за комір.

— Гадаю, краще, якщо мадам зніме шарф.

Вона підвела мене до дзеркала і розмотала шарф із такою турботою, наче він був із золотої пряжі. Я майже не відчувала дотику її пальців. Цей капелюшок цілковито змінив моє обличчя. Уперше в житті я виглядала, як одна з дам, що колись були моїми клієнтками.

— У вашого чоловіка гарний смак, — зауважила жінка.

— Те, що треба, — щасливо вигукнув мій чоловік.

— Едуарде, — я відтягла його вбік. Мій голос був тихим і наляканим. — Подивись на цінник. Він коштує, як три твої картини.

— Мені байдуже. Я хочу, щоб цей капелюшок належав тобі.

— Але згодом ти його зненавидиш. Будеш гніватися на мене. Ти маєш витрачати гроші на матеріали, на полотна. До того ж… це наче зовсім не я.

Він обірвав мене і жестом покликав жінку.

— Я його беру.

А тоді, коли продавчиня відіслала помічницю по картонку, обернувся до мого відображення. Легко провів рукою згори вниз по моїй шиї, м’яко нахилив мою голову набік, зустрівся зі мною очима в дзеркалі. Потім, зсунувши капелюха, він схилився й поцілував мене в шию — там, де вона плавно переходила в плече. Його губи торкалися моєї шкіри так довго, що я зашарілась, і двоє жінок мусили відводити погляди, вдаючи, що чимось зайняті. Коли я знову підняла голову, мій погляд був трохи розосередженим, а він так само дивився на мене в дзеркало.

— Це ти, Софі, — м’яко сказав він. — Це завжди ти…

Той капелюшок і досі перебував у нашій квартирі в Парижі. За сотні миль звідси.

Я стиснула зуби, відійшла від дзеркала й почала вбиратися в блакитну вовняну сукню.

Того вечора, коли пішов останній офіцер, я про все розповіла Елен. Ми замітали підлогу в ресторані, змахуючи останні крихти зі столів. Не те щоб їх було багато: у ці дні навіть німці зайвої крихти не лишали. Пайки були настільки малі, що кожен бажав кращого. Я завмерла з віником у руці й тихо попрохала Елен зупинитися на мить. А тоді розповіла їй про свою прогулянку лісом, прохання до коменданта і про те, чого він зажадав у відповідь.

Сестра сполотніла.

— Ти ж не погодилась на це?

— Я нічого не відповіла.

— О, дякувати Богові, — вона похитала головою, притискаючи руку до щоки. — Дякувати Богові, він не може ні до чого тебе примусити.

— Але… це не означає, що я не піду.

Моя сестра різко опустилася на стілець, і за мить я присіла навпроти неї. Після недовгих роздумів вона взяла мене за руки.

— Софі, я розумію твій відчай, але ти повинна думати, що кажеш. Згадай лише, що вони зробили з Ліліан. Ти справді віддалася б німцеві?

— Я… не обіцяла аж такого.

Вона вражено дивилася на мене.

— Я вважаю… по-своєму комендант — людина честі. І крім того, він, може, зовсім не хоче, щоб я… Принаймні так прямо він про це не казав.

— О, як можна бути такою наївною! — вона здійняла руки до небес. — Комендант застрелив на смерть невинну людину! Ти бачила, як він розбив голову об стіну одному зі своїх людей за дрібне порушення! І ти підеш сама на його квартиру? Ти не можеш так учинити! Подумай!

— Я думала про дещо інше. Я подобаюсь комендантові. Здається, він поважає мене по-своєму. І якщо я цього не зроблю, Едуард точно помре. Ти ж знаєш, що трапляється в таких місцях. Мер уже наперед вважає його покійником.

Вона нахилилася до мене через стіл. Її голос тремтів від тривоги.

— Софі… немає жодних гарантій, що пан комендант поводитиметься, як людина честі. Він же німець! Як узагалі можна вірити хоч одному його слову? Ти можеш лягти з ним, і все це виявиться намарне!

Ніколи ще я не бачила свою сестру такою розлюченою.

— Я маю піти й поговорити з ним. Іншого шляху немає.

— Якщо це спливе, Едуард більше не захоче тебе.

Ми не зводили очей одна з одної.

— Гадаєш, ти зможеш утримати це від нього в таємниці? Не зможеш. Ти надто чесна. І навіть якщо спробуєш, то невже гадаєш, що в цьому місті ніхто йому не донесе?

Вона мала рацію.

Елен дивилася на свої руки. Потім устала й налила собі склянку води. Пила неквапом, двічі глянувши на мене, і що довше тривала тиша, то більше я відчувала її осуд і мовчазне питання, що ховалося за ним. І це злило мене.

— Гадаєш, мені легко це робити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Останніми днями я взагалі тебе не впізнаю.

Це було наче ляпас. Ми з сестрою обмінялися гнівними поглядами, і я відчула, немов стою на краю прірви. Ніхто не завдасть тобі нищівного удару так, як рідна сестра. Ніхто краще не знає твоїх вразливих місць і не цілиться в них без жалю. Примара мого танцю з комендантом невідворотно поставала перед нами, і я раптом відчула, що ми обидві перетнули невидиму межу.

— Гаразд, — промовила я. — Скажи мені таке, Елен. Якби це був твій єдиний шанс урятувати Жана-Мішеля, що б ти зробила?