Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Я сів. Кімната була дуже скромно умебльована. Залізне ліжко, яке нагадувало гільйотину, стіл, два стільці, ще стіл, увесь завалений книжками й паперами. Тільки скатертина на столі була незвичайна, дуже важка, синя із золотом. Звисала вона до самої підлоги.

— Що, дивуєтеся? О, мосьпане, це єдине, що лишилося з колишніх речей.

— Пане Берман…

— Я слухаю вас, пане.

Він сів, схиливши лялькову голову, широко розплющивши сірі великі очі й підвівши брови.

— Я хочу запитати. У вас інших планів будинку нема?

— М-м… ні… Є ще один, зроблений років тридцять тому, але там просто сказано, що він перемальований з того, який я вам дав, і позначені тільки нові перегородки. Ось він, будь ласка.

Я подивився на план. Берман мав рацію.

— А скажіть, чи нема якогось замаскованого помешкання на другому поверсі, біля порожньої кімнати з шафою?

Берман задумався.

— Не знаю, мосьпане, не знаю, ваша мость… Десь там має бути секретний, особистий архів Яновських, але де він — не знаю. Н-не знаю.

Пальці його так і бігали по скатертині, вистукуючи якийсь незрозумілий марш.

Я підвівся, подякував господареві й вийшов.

«І чого він так перелякався? — подумалося мені. — Пальці бігають, обличчя біле! У, холостяк чортів, людей почав боятися…»

І однак якась думка свердлила мій мозок.

«Чому? Чому? Ні, щось тут не чисте. І чомусь крутиться у голові слово «руки». Руки. Руки. До чого тут руки? Щось має у цьому слові ховатися, коли воно так лізе з підсвідомості».

Я виходив від нього з твердою думкою, що тут треба пильнувати. Не подобався мені цей ляльковий чоловічок, і особливо пальці, у два рази довші за нормальні, які вигиналися на столі, мов гадюки.

Розділ восьмий

День був сірий і похмурий, такий байдужо-сірий, що плакати хотілося, коли я вирушив у фільварок Жабичі, який належав Кульшам. Низькі сірі хмари повзли над торф'яними болотами. Казармений, нудний лежав переді мною краєвид. На рівній коричневій поверхні рівнини там-сям повзли брудні плями: пастух пас овечок. Я йшов краєм Велетової прірви, і окові буквально ні на чому було відпочити. Щось темне лежало в траві. Я підійшов ближче. Це був величезний, метрів зо три завдовшки кам'яний хрест. Повалили його давно, бо навіть яма, в якій він стояв, майже зрівнялася з землею і заросла травою. Літери на хресті були ледь помітні.

«Раб божий Роман помер тут наглою смертю. Подорожні люди, моліться за душу його, щоб і за вашу хтось помолився, щира молитва ваша особливо богові до душі».

Я довго стояв біля нього. От, виходить, місце, де загинув Роман Старий!..

— Пане, пане милосердний, — почув я голос за спиною.

Я обернувся. Жінка у фантастичному лахмітті стояла за мною і простягала руку. Молода, ще досить вродлива, вона мала таке обтягнуте жовтою шкірою страшне обличчя, що я опустив очі. На руках у неї лежало дитя.

Я подав їй.

— Мо’, хліба буде трішки в пана? Я, боюся, не дійду. І Ясик помирає…

— А що з ним?

— Не знаю, — тихо сказала вона.

У моїй кишені знайшовся цукерок, я дав його жінці. Але дитина не їла.

— Що ж мені робити з тобою, голубко?

Селянин на волокуші їхав дорогою. Я покликав його, дав йому карбованця і попросив завезти жінку в Болотяні Ялини, щоб її там нагодували й дали де-небудь відпочити.

— Дай вам боже здоров'ячка, пане, — безвольно сказала жінка. — Нам ніде тут не давали їсти. Покарай боже тих, хто зганяє людей із землі.

— А хто зігнав?

— Пан.

— Який пан?

— Пан Антось. Худий такий…

— А як його прізвище, де ваше село?

— Не знаю. Тут, за лісом. Гарне село. У нас і гроші були, п'ять карбованців. Але зігнали.

І в очах її було здивування перед тими, хто не взяв навіть п'яти карбованців і зігнав їх із землі.

— А чоловік де?

— Вбили.

— Хто вбив?

— Ми кричали, плакали, не хотіли йти. Йосип також кричав. Потім стріляли. Він упав. А вночі прийшло дике полювання і затягло в болото найбільших крикунів. Вони зникли… Більше ніхто не кричав.

Я поспішив відправити їх, а сам пішов далі, не тямлячи себе від розпачу. Боже мій, яка темрява! Яка затурканість! Як звернути цю гору? У Дубатовка ми зжерли стільки, що вистачило б сорок Ясиків вирятувати од смерті. Голодному не дають хліба, його хліб віддають солдатові, який стріляє у нього за те, що він голодний. Державна мудрість! І ці нещасні мовчать. За які гріхи караєшся ти, мій народе, за що ти мечешся по власній землі, мов осіннє листя? Яке заборонене яблуко з'їв перший Адам мого племені?

Одні жерли не в себе, другі помирали під їхніми вікнами. Ось повалений хрест над одним, який казився з жиру, а ось помирає дитина. Віками лежала ця межа поміж одними і другими — і ось кінець, логічне завершення: здичавіння, темрява в усій державі, тупий жах, голод, божевілля. І вся Білорусія — одне поле смерті, над яким виє вітер, гній під ногами гладкої, задоволеної всім худоби.

Не помоляться над тобою подорожні люди, Романе Старий. Плюне кожен на твій повалений хрест. І дай боже мені сили вирятувати останню з твого роду, яка ні в чому не винна перед невблаганною правдою мачухи нашої — білоруської історії. Невже такий затурканий, невже такий мертвий мій народ?

… Мені довелося хвилин сорок продиратися через невисокий, дуже вологий лісок за Велетовою прірвою, поки я не вибрався на стежку, зарослу й вузьку. Обабіч неї стояли майже облетілі осики. Серед їх червоного масиву плямами виділялися жовті берези і майже зелені ще дуби. Стежка спустилася в яр, де біг струмок з коричневою, немов густий чай, водою. Береги струмка були зелені і м'які від моху, і такі самі зелені мости з буреломних дерев з'єднували їх. Переходили струмок люди по повалених деревах, бо на деяких мох був здертий.

Глухо й безлюдно було тут. Зрідка цвірінькала у верховіттях дерев маленька пташка, та ще поодинокі листочки падали звідти й повисали на павутинні поміж деревами. Вода струмка несла сумні жовті й червоні човники листя, а в одному місці, де був вир, листя кружляло у