Читати книгу - "Спаситель"

– Я про світлину в кабінеті.

– Дев’ять років, – сказала Мартіна Екхоф. – Треба ж таке, ви впізнали мене.

Харрі труснув головою.

– Загалом, я мав на думці зв’язатися з вами. Маю до вас розмову.

– Справді?

Харрі збагнув, як вона зрозуміла його слова, й поспіхом додав:

– Щодо Пера Голмена.

– А хіба є про що говорити? – Вона збайдужіло знизала плечима, але голос втратив теплоту. – Ви робите своє діло, а я – своє.

– Мабуть, але я… я лише хотів сказати, що все трапилось зовсім інакше, ніж здавалося на перший погляд.

– То як же?

– Я казав вам, що мені небайдуже до Пера Голмена. А справа завершилася тим, що я знищив те, що лишилось від його родини. Часом така моя робота.

Мартіна хотіла відповісти, але задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку і, вислухавши додзвонювача, відповіла:

– Церква Вестре-Акер. У понеділок, двадцятого, о дванадцятій. Так. – Вона поклала слухавку, почала гортати папери. – Усі йдуть на поховання. Політики, духівництво, знаменитості. Усі хочуть бути з нами. Вчора телефонував менеджер нашої нової співочої зірки: запропонував, щоб вона заспівала на похороні.

– Що ж… – озвався Харрі, намагаючись зосередитися. – Я…

Телефон знову задзеленчав, він уторопав, що час забиратися, і, кивнувши, покрокував до дверей.

– Я записала Уле на четвер на Егерторг, – почув він за спиною. – Так, замість Роберта. Річ у тім, чи маєш ти змогу сьогодні чергувати зі мною під час роздавання бутербродів, у автобусі.

У ліфті він тихо вилаявся, потер долонями обличчя. Потім розгублено розсміявся. Як регочуть над поганими клоунами.

Робертова контора сьогодні видалася геть крихітною. Й досі безладною. При змерзлому вікні на чільному місці стояв прапор Армії, біля купи паперів та кількох невідкритих конвертів стирчав у столі кишеньковий ніж. Юн сидів за столом, обводячи поглядом стіни. Погляд спинивсь на світлині: він та Роберт. Коли ж це було? Звісно, знімали у таборі в Естгорі, але яке то було літо? Роберт ніби силкувався бути незворушним, але мимохіть посміхався. Власне, посміхався змучено, силувано.

Він читав сьогоднішні газети. Незбагненно: попри те, що зараз він був обізнаний у всіх подробицях, йшлося ніби про іншу особу, а не про Роберта.

Двері розчинилися. На порозі стояла висока білявка у захисного кольору куртці військових льотчиків. Губи вузькі, знекровлені, погляд неприхильний, байдужий, на обличчі ніякого виразу. За її спиною виднівся невисокий рудий хлопець з пухкенькою фізією і єхидною посмішкою, котра у декого ніби приклеєна до обличчя й з нею вони зустрічають і хороші й погані днини.

– Хто ви?

– Юн Карлсен, – відповів він, зауваживши, що жіночий погляд став ще менш прихильним. – Робертів брат.

– Наші співчуття, – рівним тоном мовила білявка, закрокувала у кімнату, простягла руку. – Туріль Лі. – Поліція, відділ убивств. – Руку вона мала кістляву, грубу, але теплу. – А це поліцейський Ула Лі.

Хлопчина кивнув, Юн кивнув у відповідь.

– Прикро, що таке трапилось, – вела далі жінка-поліцейський. – Та оскільки скоєно вбивство, ми маємо опечатати приміщення.

Юн кивнув. Знов глянув на світлину на стіні.

– Отже, маємо просити вас…

– А-а-а, звісно, – мовив Юн. – Даруйте, я трохи спантеличений.

– Цілком зрозуміла річ, – посміхнулася Туріль Лі. Усміхалася вона не широко й сердечно, а ледве помітно, люб’язно, доречно обставинам.

Юнові спало на думку, що вони, певно, не раз стикалися з такими речами, адже працюють над убивствами, і не тільки. Просто як священики. І як батько.

– Чи ви щось чіпали? – спитала Туріль Лі.

– Чіпав? Ні, навіщо? Лише сидів у кріслі.

Він підвівся й не знати чому висмикнув кишенькового ножа зі стільниці, склав його й поклав до кишені.

– Прошу. – Сказавши так, тихо вийшов з кімнати, причинивши двері. Вже біля сходів він раптом збагнув, що утнув дурницю: забрав складаного ножа. Він розвернувся, вирішивши повернути його. Але завмер біля зачинених дверей, почувши жіночий голос, що сміявся:

– Але ж я й злякалася! Він схожий на брата, як дві краплі води, я навіть спершу гадала, що перестріла примару.

– Та геть вони не схожі.

– Бачив би ти фото!

Страшна думка вразила Юна.

Рейс SK-655 на Загреб вилетів з аеропорту Осло рівно о 10:40, повернувши ліворуч над озером Хурдал, взяв курс на південь, на навігаційний маяк в Ольборзі. Оскільки днина була надзвичайно морозна, то холодний атмосферний прошарок, що зветься тропопаузою, опустився так низько, що MD-81 поринув у нього ще над центром Осло. А позаяк саме у цьому прошаркові літак лишає інверсійний слід, він, якби дивився вгору, тремтячи від холоду біля таксофонів на Ернбанеторг, побачив би літак, квиток на який саме лежав у його кишені.

Дорожню сумку він залишив у камері зберігання на Центральному вокзалі. Йому потрібен номер у готелі. Й треба виконати завдання. Отже, він потребує зброї. Але де розжитися зброєю у місті, де не маєш знайомих?

Він слухав жінку з телефонної довідкової служби, котра співочою скандинавською англійською розповідала, що в Осло зареєстровано сімнадцять Юнів Карлсенів й, на жаль, вона не має змоги надати йому всі адреси. Але телефон Армії спасіння, певна річ, надасть.

Панянка зі штаб-квартири Армії спасіння сказала, що у них є лише один Юн Карлсен, але сьогодні він вихідний. Він пояснив, що хоче послати різдвяний подарунок, й спитав, чи не надасть вона йому домашню адресу.

– Зараз гляну. Гетеборггата, чотири, поштовий індекс нуль-п’ять-шість-шість. Як втішливо, що хтось зараз непокоїться про нього, сіромаху.

– Сіромаху?

– Еге ж, учора застрелили його брата.

– Брата?

– Так. На Егерторг. Сьогодні всі газети про це пишуть.

Він подякував за допомогу й поклав слухавку.

Хтось поплескав його по плечу, він рвучко озирнувся.

Картонний стаканчик у руках хлопчини був добрим поясненням. Досить брудна джинсова куртка, зате пострижений по-модному, нещодавно поголений, зодягнений пристойно, погляд жвавий, щирий. Хлопчина щось промовив, а коли той знизав плечима, мовляв, не розуміє норвезької, повів чудовою англійською:

– I’m Kristoffer. I need money for a room tonight. Or else I’ll freeze to death.[15]

Пролунало це ніби завчений маркетинговий слоган, вичерпне повідомлення, якому надано емоційної визначеності згадуванням власного імені. Потім хлопчина широко посміхнувся.

Він захитав головою й хотів був піти, але жебрак заступив дорогу:

– Пане! Чи вам колись доводилось ночувати просто неба й проплакати всю ніч від холоду?

– Yes, actually I have.[16] – На якусь мить його опанувало несамовите бажання розповісти, як одного разу він четверо діб пролежав у лисячій норі, чекаючи на сербський танк.

– Тоді ви розумієте, пане, що я маю на увазі.

У відповідь він повільно кивнув. Встромивши руку у кишеню, добув не дивлячись банкноту й простягнув Крістоферу.

– Ви ж все одно ночуватимете просто неба, адже так?

Крістофер поспіхом засунув гроші у