Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Їх тут двоє! – скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.

– Здавайся! – загорлав басом Митько. – Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В’яжи їх! Собаку спускай!

Я зрозумів, що книжки про міліцію знайшли надійний притулок у Митьковій голові.

Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.

– Не спускати їх з прицілу! – не вгавав мій друг. – Ні з місця! Стріляю без попередження!

І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.

– Третій! – гукнув Митько.

– Омельчук! Стеценко! Знову ви? – почули ми розлючений голос начальника табору. – Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого…

– Це не ми, – заканючив Митько.

– Це он вони, – показав я рукою на грабіжників.

Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили… Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі стояла валіза.

– І ти тут? – похмуро запитав Славка начальник табору. – А це що за один?

– Я… Микола, – схлипував хлопець. – Мусюкін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут… А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові.

– Чого ж ти зразу битися? – запитав начальник табору.

– Та це вони все наговорили, – пояснив Славко. – Про бандитів якихось, чорні замки… Я й подумав…

– Опусти руки, Миколо, – звелів начальник табору.

– Оці ж от казали, що стрілятимуть, – обернувся до нас Мусюкін, і ми впізнали в ньому… Генку Биструшкіна.

– Генка! – закричав я. – Це ж Генка!

– Хлопці! – заволав Генка і кинувся до нас. – Хлопці, це ви?

– То ти Генка чи Миколка? – запитав начальник табору.

– Генка! Генка це! – пояснював Митько. – Ми з ним в одному класі вчимося.

– То ти, виходить, не з Одеси? – допитувався начальник табору.

– Та з якої Одеси! – не вгавав Митько. – Ми з ним в одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.

– Зрозуміло, – сказав начальник табору і тут же зітхнув: – Не зовсім. А як же бабуся?

Як і слід було сподіватися, бабусю Генка теж вигадав.

Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов з дому. Генка рушив до сусідньої школи, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки – на вокзал, бо їхали відпочивати на море.

У школі Генці сказали, що перша група, тобто ми, вже поїхала, а більше автобусів сьогодні не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, «бо у них там не все готово». Отже, нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.

Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який їхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.

– Чому ж ти так довго ходив табором? – запитав у Генки начальник.

Я… Микола, – схлипував хлопець. – Мусюкін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут…

– Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.

– Ну і ну! – похитав головою начальник табору. – Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? – звернувся він до нас.

– Є! Є, звичайно! – відповіли ми. – Ходімо, Генко!

– Розходьтеся, розходьтесь усі спати! – наказав начальник табору, бо навколо вже зібрався чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь. – І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!

– А я й не Мусюкін зовсім, – зізнався Генка. – Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете… А ще цей от дрючком… Добре, що не по голові.

– Що за діти! – стенув плечима начальник табору. – Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці вигадує! Ідіть уже, щоб миттю всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.

Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко – найперший у світі одчайдух.

– Це ж подумати тільки, – казали дівчатка, – не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені – бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!

– Ти що, кращого прізвища не міг собі придумати? – запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.

– А я й не придумував, – щиро зізнався Генка. – Воно само придумалось. Ви ж не прохопіться нікому.

Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. «Мусюкін, іди сюди!», «Мусюкін, іди туди!», «Мусюкін, ти сьогодні чергуєш», «Мусюкін, тебе вожата кличе». І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.

Спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.

– Подумаєш! – казав він. – А якби я й справді був Мусюкіним, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін – так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, «що аж боляче дивитись», як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжопофарбовані альтанки – чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки, – нам навіть набридло. Але не дуже.

І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору Олександр Миколайович уже нікому не кричав: «Куди ви їх привезли?!», на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

– Друзі! – почав Олександр Миколайович. – Ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми заплескали в долоні.

– А тепер, – мовив Олександр Миколайович, – прошу всіх – і дітей, і наших гостей – до вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір на простору, без усяких дерев місцину. Частина її