Читати книгу - "Чорна стріла"

Дік зціпив зуби. Він вирішив якнайшвидше закінчити цю боротьбу; і коли хвиля відкотилася, оголивши на якусь мить дно, він кинувся вперед, вибив алебардою меч з рук ворога і вчепився йому в горло. Той рухнув навзнаки, і Дік впав на нього зверху; стрімка хвиля покрила переможеного водою.

Поки той лежав під водою, Дік вихопив у нього з рук кинджал і піднявся, пишаючись своєю перемогою.

— Здавайтесь! — сказав він. — Я дарую вам життя.

— Я здаюсь вам, — відповів той, зводячись на коліна. — Ви б'єтесь, як і всі молоді люди, невміло й необдумано; але клянусь святими, ви б'єтесь хоробро.

Дік вийшов на берег. Нічний бій все ще продовжувався, і все ще не можна було сказати, на чиєму боці буде перемога; в шумі прибою було чути, як сталь з дзвоном вдаряється об сталь, як стогнуть поранені.

— Відведіть мене до вашого командира, юначе, — сказав рицар. — Час кінчати цю різню.

— Сер, — відповів Дік, — ці хоробрі молодці мають тільки одного командира, і нещасний джентльмен, що зараз розмовляє з вами, і є командир.

— Тоді покличте своїх псів, а я накажу своїм слугам зупинитися.

В голосі і поводженні його недавнього супротивника відчувалося стільки благородства, що Дік зразу ж перестав боятися можливої зради.

— Киньте зброю, молодці! — крикнув незнайомий рицар. — Я здався, і мені обіцяли життя.

Незнайомець сказав ці слова таким владним голосом, що шум і безладдя припинилися майже зразу.

— Лоулесе! — крикнув Дік. — Ти живий?

— Як і завжди, — крикнув Лоулес у відповідь, — цілий і неушкоджений.

— Засвіти ліхтар, — наказав Дік.

— Хіба тут немає сера Деніела? — запитав рицар.

— Сера Деніела? — перепитав Дік. — Клянусь розп'яттям, я б не хотів, щоб він був тут. Якби він був тут, мені б не зносити моєї голови.

— Вам не зносити голови, прекрасний сер? — запитав рицар. — Як? Хіба ви не прихильник сера Деніела? Клянусь, я нічогісінько не розумію. Чому ж в такому разі ви напали на мене? Навіщо ж нам тоді було сваритися, мій юний і такий запальний друже? З якою метою? І, щоб усе, нарешті, стало ясним, назвіть мені ім'я того шановного джентльмена, якому я здався.

Але перш ніж Дік устиг відповісти, в темряві зовсім поруч з ними пролунав чийсь голос. Дік помітив, що у новоприбулого на капелюсі білий з чорними смужками значок і що він звертався до переможеного рицаря з особливою пошаною.

— Мілорде, — сказав він, — якщо ці джентльмени — вороги сера Деніела, то справді, дуже жаль, що ми вступили з ними в бій; але буде в десять разів гірше і для нас і для них, коли ми будемо гаятися тут. Сторожа в будинку — якщо вона не мертва і не глуха — безсумнівно, чула, як ми вбивали один одного в цій сутичці, і, напевно, дасть знати про це в місто. Коли ми негайно ж не підемо звідси, нам з вами доведеться битися з новим ворогом.

— Хокслі має рацію, — сказав лорд. — Як ви думаєте, сер? Куди ми повинні зараз іти?

— О ні, мілорде, — сказав Дік. — Йдіть, куди хочете. Я починаю думати, що ми могли б стати друзями, і, якщо я розпочав наше знайомство не досить ввічливо, мені дуже не хотілося б, щоб воно так і продовжувалося. Давайте розстанемося, мілорде, потиснувши один одному руку, а в призначену вами годину і в призначеному вами місці зустрінемося знову і про все домовимось.

— Ви занадто довірливий, хлопче, — сказав рицар. — Але на цей раз ви не помилилися. Я зустрінусь з вами на світанку біля хреста святої Нареченої. А тепер ходімо.

Незнайомці зникли в темряві з великою поспішністю, яка здалася Дікові підозрілою. В той час, як розбійники приступили до звичайного для них заняття — грабунку забитих, Дік ще раз обійшов навколо садової стіни, щоб поглянути на фасад будинку. Він помітив, що в маленькому віконці на горищі горить світло; це світло, очевидно, було добре видно в задні вікна міського будинку сера Деніела. Дік не сумнівався в тому, що це і був той сигнал, якого так боявся Хокслі, і що незабаром з'являться воїни танстольського рицаря.

Він приклав вухо до землі, і йому здавалося, що від міста доноситься приглушений тупіт копит. Дік повертався на берег, поспішаючи; але робота вже була закінчена; останній забитий був обеззброєний і роздягнений догола, чотири розбійники вже тягли труп у воду, щоб довірити його хвилям моря.

А через декілька хвилин, коли з найближчих провулків Шорбі вилетіли галопом, поспішно шикуючись в бойовий порядок, близько сорока вершників, на околицях будиночка біля моря було вже пусто і панувала мертва тиша.

В той час Дік з своїми людьми вже повернувся в корчму «Козел і волинка», щоб поспати там хоч декілька годин перед призначеним ранковим побаченням.

Розділ III

ХРЕСТ СВЯТОЇ НАРЕЧЕНОЇ

Хрест святої Нареченої стояв недалеко від Шорбі, скраю Танстольського лісу. В цьому місці сходилися дві дороги: одна йшла через ліс з Холівуда, а друга, та, якою минулого літа в паніці втікали рештки розгромленої армії ланкастерців, вела з Райзінгема. Тут обидві дороги зливалися в одну і йшли далі разом через гірку до Шорбі. А трохи вбік від того місця, де вони сходились, здіймався невеликий пагорб, на вершині якого стояв старезний, потемнілий і зруйнований негодою хрест.

Сюди й прибув близько сьомої години ранку Дік. Було холодно, як і раніше; земля переливалась сріблом ранкового інею і здавалась сивою, а на сході пурпуровими і жовтогарячими фарбами починав пробуджуватись день.

Дік присів на східці під хрестом, старанно закутався в свій плащ і уважно оглянув усе навколо. Йому не довелося довго чекати. На дорозі, що вела з Холівуда, з'явився джентльмен в дуже багатих блискучих латах, поверх яких була накинута мантія з найрідкісніших хутер; він їхав кроком на прекрасному коні. За ним, метрів за двадцять, рухався загін вершників, озброєних списами; але вони зупинились, побачивши хрест, а джентльмен в мантії продовжував їхати далі один.

Його забрало було підняте і відкривало владне, сповнене гідності обличчя, якому відповідало багатство його вбрання і зброї. В деякому замішанні Дік підвівся і пішов назустріч своєму полоненому.

— Дякую вам, мілорде, за вашу точність, — сказав він, низько вклоняючись. — Чи не бажає ваша світлість зійти на землю?

— Ви тут самий, юначе? — запитав