Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

Говорили, що в 1924 році він просидів чотирнадцять місяців у тюрмі за політичне вбивство. Ніхто толком не знав його до того дня, поки Гесс не полетів в Англію. Гіммлер дістав наказ фюрера навести порядок у «цьому паршивому бардаку». Так фюрер назвав партійну канцелярію, шефом якої був Гесс — єдиний серед членів партії, котрий називав фюрера на ім'я й на «ти». За ніч люди Гіммлера провели більше як сімсот арештів. Заарештували близьких співробітників Гесса, арешт не торкнувся лише найближчого помічника шефа партійної канцелярії — його першого заступника Мартіна Бормана. Більше того, він якоюсь мірою направляв руку Гіммлера: нін рятував потрібних йому людей від арешту, а непотрібних, навпаки, відправляв у табори.

Ставши наступником Гесса, він анітрохи не змінився: був, як і раніше, мовчазний, так само ходив з блокнотом у кишені, куди записував усе, що говорив Гітлер; як і раніше, жив дуже скромно. Він поводився підкреслено шанобливо з Герінгом, Гіммлером і Геббельсом, але помалу, за рік-два, зміг стати таким потрібним фюрерові, що той жартома назвав його своєю тінню. Він умів так організувати діло, що коли Гітлер цікавився чимось, сідаючи обідати, то до кави у Бормана була вже готова відповідь. Коли якось у Берхтесгадені фюреру влаштували овацію, що перетворилася в несподівану, але все-таки грандіозну демонстрацію, Борман помітив, що Гітлер стоїть на сонці. На другий день на тому самому місці Гітлер побачив дуба: за ніч Борман організував пересадку величезного дерева…

Він знав, що Гітлер ніколи заздалегідь не готує промов: фюрер покладався на експромт, і експромт йому завжди вдавався. Але Борман, особливо коли відбувалися зустрічі з державними діячами з-за кордону, не забував накидати для фюрера ряд тез, на яких варто було — з його погляду — сконцентрувати найбільшу увагу. Він робив цю непомітну, але дуже важливу роботу надзвичайно тактовно, і Гітлерові ніколи навіть на думку не спало, що програмні промови за нього пише інша людина, — він сприймав роботу Бормана як секретарську, але конче потрібну й своєчасну. І коли якось Борман захворів, Гітлер на другий день відчув, що в нього все падає з рук.

Коли військові чи міністр промисловості Шпеєр готували доповідь, у якій фюрерові подавалася препарована правда, Борман або знаходив можливість покласти цю доповідь під сукно, або в дружній, конфіденціальній розмові з Йодлем чи з Шпеєром умовляв їх пом'якшити ті чи інші факти.

— Побережімо його нерви, — казав він, — цей сурогат гіркоти можемо й повинні знати ми, а навіщо ж травмувати фюрера?

Він був недорікуватий, зате чудово вмів складати ділові папери; він був розумний, але приховував це під личиною грубуватої, прямолінійної простодушності; він був всемогутній, але вмів поводитись як простий смертний, котрий «повинен порадитись», перш ніж прийняти хоч у якійсь мірі відповідальне рішення…

Саме до цієї людини, до Мартіна Бормана, з секретною поштою із СД під грифом «Цілком секретно, відкрити особисто» надійшов лист такого змісту:

«Партайгеносе Борман! За спиною фюрера відомі мені люди починають вести гру з представниками прогнилих західних демократій у Швеції та в Швейцарії. І робиться це в час тотальної війни, робиться це в дні, коли на полях битв вирішується майбутнє світу. Будучи офіцером СД, я зміг би інформувати Вас про деякі подробиці цих зрадницьких переговорів. Мені потрібні гарантії, бо, коли цей лист потрапить в апарат СД, мене негайно знищать. Саме тому я не підписуюсь. Я прошу Вас, якщо моє повідомлення Вам здається важливим, приїхати завтра до готелю «Нойє Тор» на 13.00. Відданий фюрерові член СС і НСДАП».

Борман довго сидів з цим листом у руках. Він думав подзвонити шефу гестапо Мюллерові. Він знав, що Мюллер мусить бути йому вдячний. Мюллер, старий сищик, двічі на початку тридцятих років громив баварську організацію націонал-соціалістської партії. Потім він перейшов на службу до цієї партії, коли вона стала державною партією Німеччини. До 1939 року шеф гестапо був безпартійний: колеги в службі безпеки не могли простити йому завзятості в пору Веймарської республіки. Борман допоміг йому вступити в ряди партії, він поручився за нього перед самим фюрером. Але Борман ніколи не підпускав до себе Мюллера дуже близько, приглядався до Мюллера, зважуючи шанси; коли вже наблизити його до себе, то до кінця, відкривши йому святая святих. Інакше шкурка вичинки не варта.

«Що це? — думав Борман, десятий раз роздивляючись листа. — Провокація? Навряд. Писала хвора людина? Теж ні — це схоже на правду… А якщо він із гестапо, і якщо Мюллер теж у цій грі? Щури тікають з потопаючого корабля — все можливо… Принаймні це може стати непобитою картою проти Гіммлера. Тоді я зможу спокійно, не оглядаючись на цього негідника, перевести всі партійні гроші в нейтральні банки на ім'я моїх, а не його людей…»

Борман довго розмірковував над цим листом, але до якогось певного рішення так і не прийшов.

Айсман увімкнув магнітофон. Він, не кваплячись, курив і уважно прислухався до глухуватого голосу Штірліца.

«— Скажіть, вам було страшно ці два місяці, які ви провели в нашій тюрмі?

— Мені було страшно всі ці одинадцять років, відколи ви стоїте при владі.

— Демагогія. Я вас питаю: вам було страшно, коли ви сиділи у нас в камері, в тюрмі?

— Звісна річ.

— Звісна річ. Вам би не хотілося потрапити сюди ще раз, якщо станеться диво? Якщо ми вас випустимо?

— Ні. Мені взагалі не хотілося б мати з вами справи.

— Чудово. А коли я поставлю умову: ми вас звільнимо лише тоді, якщо ви зі мною будете підтримувати добрі стосунки, чисто людські?

— Чисто людські, добрі стосунки з вами для мене будуть просто природним виявом мого ставлення до людей. Коли ви до мене приходитимете як людина, а не як функціонер націонал-соціалістської партії, ви й будете для мене людиною.

— Але я приходитиму до вас як людина, що врятувала вам життя.

— Ви хочете допомогти мені просто за велінням серця чи розраховуєте на мене?

— Я на вас розраховую.

— У такому разі я маю переконатися, що мета, яку ви ставите собі, добра.

— Вважайте, що моя мета надміру чесна.

— Що ви мене проситимете зробити?

— У мене є приятелі — люди науки, партійні функціонери, військові, журналісти, — словом, особистості. Мені було б цікаво, коли б ви, якщо мені, звичайно, вдасться умовити начальство звільнити вас, поговорили з цими людьми. Я не проситиму вас, щоб ви звітували мені