Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

Саме ці помусульманені санхаджа під проводом султанів Альморавів заснували в Іспанії та в Північній Африці чудове царство, яке в Європі називали Маврське.

Далекі походи в глиб пустелі та джунглів, боротьба проти християн в Іспанії, проти негритянських царів на південь од Сахари, а також неймовірні розкоші за пізніших часів їхньої моці та благоденства — все це поглинуло санхаджа. Тепер від наймогутнішого берберського народу колишніх ламтуна лишилося небагато бідних пастухів, які розбрелися по степах Маврітанії побіля узбережжя Атлантичного океану та кілька найблагородніших родин із туарегів-ахаггарів, які мешкають у високих горах Центральної Сахари.

— Неймовірно! — вигукнув Гасан. — «Маандгум-еддін! Люди, які не мають релігії! Туареги». Їх іще називають таргії, тобто люди, яких покинув бог. Адже, як ви розповідаєте, вони були кровні брати благородних маврів — палких прихильників ісламу, що протягом століть мечем поширювали ісламську віру не тільки серед християн, а також і серед негрів у центрі Африки!

— Але про те, що ви почули від професора Захаріаша, не прохопіться й словом перед моїм племінником, Бен Манзуром, шейхом уаргельської Шаанби, — промовив мокаддем Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, який щойно вийшов на поріг мечеті. — Будьте обережні, — підкреслив він стурбовано. — Майте на увазі —світ, до якого ви в'їжджаєте, вже тисячоліття роздирають ворожнеча та безглузді криваві помсти, що знову й знову розпалюють боротьбу між арабами й туарегами. Могутня навала християн-французів вдирається до нашої пустелі, а двоє найзгуртованіших і найгордовитіпшх народів цього континенту знищують один одного.

Якийсь час усі мовчали.

Чути було тільки спів тисяч невидимих цикад у зелених кронах фінікових пальм. Раптом професор засміявся:

— Ох і плутаник я! Адже я покликав вас сюди для того, щоб показати висохле корито могутнього Ігаргару. Погляньте, он там, за мечеттю, за тими деревами — простір. Біла рівнина за ним взимку перетворюється на річку. Рівнина — від зеленої смуги фінікового саду і аж сюди — це корито казкової величної річки Ігаргар. Долина Рірська, куди ми оце приїхали, — теж річище. За сивої давнини Ігаргар розливався у східному напрямку, тобто на південь од сучасної Біскри, створюючи там Трітонове море, яке змикалося з Середземним морем і сягало глибоко в пустелю. Згодом, коли в хоггарських горах стало сухіше, в Північній Африці почало випадати менше дощів, і могутні потоки Ігаргару не змогли вже пробивати собі дорогу до Середземного моря через наноси піску та каміння. Оті потоки своїми піщаними наносами утворили великі внутрішні піщані моря. А коли могутній у минулому Ігаргар перетворився на річку, що тече тільки інколи взимку, нанесене каміння розпалося на пісок, і утворилася страхітлива пустеля Східний Ерг — тисячі миль піщаних барханів, де вже багато віків гуляє під пекучим сонцем тільки задушний сахарський вітер.

— Отака-то сумна доля Сахари! — проказав мокаддем. — А були часи, коли тут, як і деінде, випасалися стада биків та овець. Земля квітла. Сила-силенна людей обробляли поля і луки. Але чим далі на південь, тим менше випадало дощів, і річки уже не могли нести пісок та каміння аж до моря, як це робить Ніл у Єгипті. Ослабілі течії стікали до внутрішніх улоговин, а там під сонцем щебінь перетворювався на пісок і кінець кінцем задушив річки.

— Ні, друже, воду не можна задушити. Ігаргар за тисячу кілометрів на південь падає із схилів Хоггару, що заввишки три тисячі метрів, і зникає під піщаними барханами Східного Ергу. Але за п'ятсот кілометрів на північ, на початку долини Pip, неподалік Туггурта, він знову вибивається на поверхню й сповнює життям двадцять 122 оаз. Цілком можливо, що й оази Зібану[41] завдячують своїм розквітом решткам цієї колись могутньої ріки, яка нині тече під землею. Адже недаремно предки берберів дали цій річці назву Ігаргар, тобто «потоки води».

Людина, що їде верхи на верблюді, при кожному кроці верблюда спочатку нахиляється уперед, а тоді назад; тому вершника можна порівняти з моряком, і тому, либонь, верблюда назвали кораблем пустелі.

І отак увесь час: уперед-назад, уперед-назад! А людина в чудернацькому, не вдосконаленому протягом тисячоліть сідлі схожа на птаха, який затопив пазури в хребет звіра, — вона зберігає рівновагу, тримаючись за дерев'яну хрещату луку, припасовану до сідла. Той, хто ще не звик до такої хитавиці, незабаром впадає в розпач. Стиснуті руки починає судомити, людину охоплює таке почуття, ніби вона перетворилася на шматок трухлявого дерева. У голові гуде, і те гудіння передвіщає, що за мить станеться зле. Тоді людина думає тільки про те, що ось-ось знепритомніє і, описавши велику дугу, впаде.

Усе це відчув ніжний і незагартований Гасан, щойно караван виїхав з подвір'я біскрійського караван-сарая.

Неймовірний страх, що він може зомліти, посилював його страждання. Аж тут хтось обережно взяв майже непритомного Гасана й поклав на сінник у марабутовім бассурі. Хлопчину прив'язали міцними личаними вірьовками, щоб він. не качався по ношах, наче куля по таці.

За мить Гасан уже спав, а караван іще довго йшов літньої ночі. Гасан прокинувся, коли верблюд зупинився.

Під час сну в Гасановій голові проясніло, і він трохи звик до ритму верблюжої ходи.

Від страху, що завжди супроводжує морську хворобу, не лишилося й знаку. Гасан, спаленівши, попросив дозволу сісти. Старі вершники пустелі вдали, ніби не помітили цього. А вельмишановні мужі кивнули:

— Гаразд! Тільки сміливіше, хлопче! За два дні подорожування ти навіть забудеш, що сидиш у верблюжому сідлі, а не на віслюковій спині.

Карембу теж важко переніс початок першого подорожування на верблюді. Коли б хто дізнався, як йому було недобре, то цей хлопчина, мабуть, умер би з сорому!

У Тріполі Карембу вже кілька разів пробував колисатися на хребті в'ючного верблюда. Проте коли того надвечір'я караван покинув білосніжну Ель Біскру, хлопець одразу ж мусив напружити всі сили, щоб утриматися на довгоногому верховому верблюді. А опівночі, коли гамел — так звуть ватажка каравану — вигуком зупинив, нарешті, караван і погоничі голосними криками й палицями примусили верблюдів клякнути на пісок, Карембу безвладно скотився на землю, наче лантух ячменю.

Хлопець ще довго лежав, розплатавшись обік свого мегера[42].

Розумна тварина подивилася на свого господаря, повернула кумедну м'яку морду на довгій шиї, форкнула негреняті в обличчя й лизнула його довгим язиком, наче жаліслива мати своє ще сліпе малятко. Карембу швидко схопився, але одразу ж пошкодував: кожна кісточка в нього так нестерпно занила, що наш герой