Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Як хочеш ти…

— Зачинаймо шаблями!

Вхопили шаблі й почали рубатися. Січуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не можуть поранити один одного.

— Недобре, — каже Песиголовець, — шкода шаблі тупити. Будемо розщибатися (боротися, кидаючи один одного об землю).

— Най буде по-твоєму.

Відв’язали шаблі й, постававши, почали чигати, як би вхопити один одного. Добрих півгодини не могли зчепитися. Зрештою Песиголовець таки влучив мить, вхопив Володимира і так ним ударив, що той до литок застряг у землі.

Але хлопець вискочив із ями, схопив Песиголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив палець у вино, і сила прибула, але й Песиголовець ще не піддавався. Вхопив Володимира й кинув ним до пояса у землю. Тоді посяг за шаблею, хоче йому відрубати голову.

Володимир вихопився, вдарив Песиголовцем й відтяв йому голову. То була перемога! Дівчина не знала з радощів, що чинити. Почала просити Володимира, аби зостався у палаці. Хлопець не схотів.

— Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять.

Підготувалися в дорогу.

— Сідай до мене на коня.

— Ні, зробимо не так, — сказала дівчина й побігла до своєї кімнати. Звідти принесла діамантовий прутик.

— Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.

Так і вчинив. Ударив палац з чотирьох боків і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у кишеню.

Посідали на коней і того ж дня з’явилися в царевому дворі.

— Вернувся! — радісно зустріли Володимира старі. — Чи так, що за сміливість мало життям не заплатив?

Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарівним прутиком постукав. Помалу, помалу — із яблука виріс діамантовий палац.

— Гей, та се Песиголовців замок! — дивуються старі. — Ми його добре знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песиголовця!

І знову вчинили велику гостину. Але послали і по Чорного царя. А як той з’явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг батька подарував царевичу цілу Шовкову державу.

Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий — Песиголовцеву країну.

І всі народи сих держав жили собі в мирі.

Юрій Винничук

Як місто Лева повстало

Колись дуже давно, коли ще Львова не було, довкола гір тулилися села, гори були вкриті лісами, і селяни знаходили там надійний сховок від ворогів.

Та от настала якась лиха пора — почали пропадати люди. Не відразу і виявилося, що людей викрадає лютий лев. Він підстерігав свою здобич на одній із гір, де мав свою печеру, а потім зненацька стрибав і вбивав одним ударом лапи. Після цього спокійно волік у печеру і з’їдав. А що чинив це лише тоді, коли бачив людину на самоті, то довго ніхто й здогадатися не міг про його існування.

Вистежив лева один старий мисливець. Він по слідах прочитав, що на горі живе якийсь страшний звір і то, певно, він убиває людей. Мисливець сховався на дереві з запасом харчів і води та сидів там три дні й три ночі, аж поки не побачив на власні очі велетенського хижака.

В селах зчинився переполох. Вже ніхто не наважувався наодинці вирушати в дорогу та навіть наближатися до тієї гори. Та це не помогло, бо зголоднілий лев почав прокрадатися поміж самі хати і там нападав на людей.

Які лише пастки для нього не готували, яких лише способів не вигадували — нічого не помагало. Чутка про лютого лева розлетілася по всіх околицях.

І от врешті з’явився хоробрий лицар, який відважився убити лева. Він приїхав із самого Києва. Усі збіглися на нього поглянути і з нетерпінням чекали, коли ж він рушить на звіра. Та лицар не квапився.

Перше, що він зробив, це переговорив з місцевими ковалями й замовив у них такі лати, щоб їх жодна потвора роздерти не могла. День і ніч ковалі кували лицарські лати, а вранці з’являвся лицар, брав ті лати в обидві руки, вдаряв їх об коліно і лати розламувалися. Лицар, сумно зітхаючи, покидав кузню, а ковалі знову бралися до роботи. Тим часом лицар ішов до іншої кузні, де кували меча. Там також кипіла робота без перепочинку. Лицар брав свіжовикутий меч, кілька разів змахував ним у повітрі, а тоді з силою бив по ковадлі. Меч розлітався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там він сидів за пугарем вина і думав, як же подолати лева без надійних обладунків?

Одного разу забрів до корчми пустельник. Він якраз мандрував до Києва на прощу і зайшов підкріпитися. Ото він побачив зажуреного лицаря та й питає у корчмаря:

— Чого той лицар такий сумний?

Корчмар оповів, яка біда запанувала в їхніх краях, а пустельник і каже:

— Я знаю, як викувати лицареві обладунок, щоб ніяка звірина його не пошкодила.

Лицар, як почув ті слова, враз голову підвів.

— Треба, — каже пустельник, — лати й меча скропити кров’ю невинної панни. Отоді ніяка сила їм не буде страшна.

Всі, хто був у корчмі, завмерли, гарячково обмірковуючи слова пустельника.

— Тут таке діло, — сказав корчмар, — що треба громаду зібрати і порадитись. Самі ми цього не подужаємо.

От вони вдарили в дзвони і зібрали громади з навколишніх сіл. Пустельник став перед ними й повторив те саме, що в корчмі. Нікому й на думку не спало засумніватися в словах такого поважного чоловіка. Одна біда — де таку панну взяти. Воно, звичайно, багацько дівчат є, але хіба котрась погодиться свою кров віддати?

— А й не треба, щоб одна аж стільки крові пожертвувала, — каже пустельник. — Нехай зберуться усі дівчата, і проколять собі голками мізинні пальці, то по крапельці-дві вцідять.

Так вони і зробили. Усі дівчата зійшлися до казана, якого встановлено було під кузнею, і почали кров свою скапувати. Котра одну краплю давала, котра — дві, а котра й удесятеро більше не шкодувала.

Незабаром у казані назбиралось стільки крові, що ковалі змогли у ній лати скупати і меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об коліно, — а вони ані не зігнулися. Тоді він мечем як рубоне по ковадлі — так ковадло й розкололося.

— Ну, тепер, — каже, — я готовий.

Вбрався він у ті лати й пішов до левиної печери. А лев був добряче виголоднілий і саме збирався на лови. Коли дивиться