Читати книгу - "Сяйво"

— Тобі подобається цей килим? — спитала Венді в Денні.

— Так, мамо, — відповів він безвиразно.

Вони пройшли далі коридором, який виявився приємно широким. Шпалери були з шовкового паперу, світлішого супроти килима блакитного кольору. Через кожні десять футів, на висоті приблизно футів семи були встановлені декоративні електричні канделябри. Зроблені за фасоном лондонських газових ліхтарів, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового відтінку склом, оперезаним залізними смужками.

— Вони мені дуже подобаються, — сказала Венді.

Уллман задоволено кивнув:

— Містер Дервент встановив такі в усьому готелі після війни — Другої світової, маю на увазі. Фактично більшість — хоча й не всі — ідей оформлення інтер’єру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентські апартаменти.

Він обернув ключ у замку двостулкових дверей з червоного дерева і розчахнув їх навстіж. Вітальня з її широкою західною експозицією змусила їх усіх ахнути, що, либонь, і було метою Уллмана. Він посміхнувся.

— Оце краєвид, хіба не так?

— Істинно так, — відгукнувся Джек.

Вікно у цій вітальні було величезним, майже на всю стіну, і зависле за ним між двох зазублених вершин сонце обкидало своїм золотим світлом мури скель і цукровані снігом високі піки. Хмари навкруг і далі цього мальовничого, ніби з поштової листівки, краєвиду також бралися золотом, і самотній сонячний промінь, що сягав темного скупчення ялин нижче межі лісу, тьмяно зблискував і губився там.

Джек і Венді були так захоплені краєвидом, що не дивилися вниз, на Денні, який втупився очима не за вікно, а на шовкові, в червону й білу смужечку, шпалери ліворуч, там де відчинялися двері до нутра спальні. І його «ах», що було змішалося з їхнім, не мало жодного стосунку до краси.

Рясні бризки засохлої крові, поцятковані крихітними частинками сірувато-білої речовини, запеклися на тих шпалерах. Від цього Денні занудило. Це скидалось на якусь божевільну, написану кров’ю картину, сюрреалістичну гравюру, що зображувала закинуте назад від жаху і болю чоловіче обличчя з роззявленим ротом і розпорошеною половиною голови…

(«Отже, якщо ти щось побачиш… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?»)

Він змусив себе подивитися у вікно, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не виказати себе виразом обличчя, а коли мамина рука накрила його пальці, він узявся за її долоню, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не занадто її стискати або не дати знати якимсь іншим чином.

Управитель казав щось його батькові про те, що обов’язково треба перевіряти, чи прикрите оце велике вікно віконницями, щоби його не проломило сильним вітром усередину. Джек кивав. Денні з острахом знову зиркнув на стіну. Рясні бризки засохлої крові зникли. Ті маленькі сірувато-білі шматочки, якими вони були поцятковані, зникли теж.

Потім Уллман їх звідти повів. Мама спитала в Денні, чи гарними йому видалися гори. І він відповів їй «так», хоча гори його насправді не обходили — ні тим, ні іншим чином. Коли Уллман причиняв за ними двері, Денні озирнувся через плече. Кривава пляма знов повернулась на своє місце, тільки тепер вона була свіжою. Вона стікала. Уллман, дивлячись прямо на неї, продовжував переповідати про знаменитих людей, які тут зупинялися. Денні усвідомив, що він до крові закусив губу, сам цього навіть не відчувши. У коридорі він трішки відстав від усіх і витер собі кров тильним боком долоні, думаючи про

(кров)

(Містер Хеллоран бачив кров чи щось іще гірше?)

(«я не думаю, щоб ті штуки були здатні вчинити тобі якесь зло»)

Відчайдушний крик тремтів у нього на губах, але він не дозволив собі його видати. Ні мама, ні тато не можуть бачити таких речей, вони ніколи цього не вміли. Тож він перемовчить. Мама з татом кохають одне одного, і це справжнє. А інші речі, вони як картинки в книжці. Деякі з них лячні, але ніякого зла вони заподіяти не можуть. Ті штуки… не здатні… вчинити тобі зла.

Проводячи їх переходами, що вилися й завертали, немов у якомусь лабіринті, містер Уллман показував їм ще й інші кімнати на третьому поверсі. «Тут, нагорі, самі лише найкращі люкси», — приказував містер Уллман, хоча Денні ніяких люків там не бачив. Він показав їм декілька кімнат, де одного разу зупинялась якась леді на ім’я Мерилін Монро, коли вона була заміжньою за якимсь чоловіком на ім’я Артур Міллер[82] (Денні трохи неясно, але зрозумів, що, невдовзі після того як вони побували в готелі «Оверлук», у них сталося РОЗЛУЧЕННЯ).

— Матусю?

— Що, любий?

— Якщо вони були одружені, чому вони мали різні прізвища? У вас з татом однакові прізвища.

— Так, але ж ми не знаменитості, Денні, — сказав Джек. — Знамениті жінки залишають собі ті самі прізвища навіть після того, як виходять заміж, бо їхні прізвища — це їхній хліб з маслом.

— Хліб з маслом, — геть спантеличений повторив Денні.

— Тато має на увазі, що люди звикли ходити в кіно і дивитися Мерилін Монро, — пояснила Венді, — але їм може не сподобатися ходити дивитися Мерилін Міллер.

— Чому так? Вона ж буде тією самою леді. Хіба це не всім зрозуміло?

— Зрозуміло, проте… — вона безпорадно поглянула на Джека.

— Якось у цьому номері зупинявся Труман Капоті[83], — нетерпляче перебив їх Уллман. І відчинив двері. — Це вже за мого часу тут. Жах, який приємний чоловік. Континентальні манери[84].

Не було в цих кімнатах нічого дивного (окрім відсутності люків, про які чомусь вряди-годи згадував містер Уллман), нічого такого, що б налякало Денні. Фактично, лише ще одна річ на третьому поверсі збентежила Денні, але він не міг сказати чому. Саме перед тим, як завернути за ріг, щоби вертатися до ліфта, їм трапився на стіні вогнегасник, шафка з яким була прочинена і чекала, немов чийсь рот, повний золотих зубів.

То був старомодний вогнегасник з пласким рукавом, складеним уздовж самого себе у кілька десятків згортків, один його кінець було під’єднано до великого червоного вентиля, а інший закінчувався мідним наконечником. Згортки рукава тримала при місці червона сталева рейка на шарнірі. При пожежі сталеву рейку можна одним сильним поштовхом відкинути геть, і звільнений