Читати книгу - "Джури-характерники"

— Це так? — обернувся дід до Ждани.

Та мимохіть кивнула головою. Тоді гордо підвела голову:

— Тільки нехай не думає, що він мені дуже потрібен, — сказала вона, підійшла до коня і заходилася його сідлати.

— Е-е… зачекай, — сказав дід, — тут треба теє… розібратися.

— То й розбирайтеся собі на здоров’я, — стенула плечима Ждана. — А мені ніколи.

— І справді, діду, — тихо сказав Швайка. — Щось ви дуже вже… Вона ж, кажу, нічого не хотіла, тільки дізнатися, що з Демком. А щодо риби — то якій господині не стане гірко від зіпсованого добра?

— Це я псую? — почав було дід, проте тут таки прикусив язика.

Тим часом Ждана сіла на коня і повільно рушила до гатки. Демко, що до цього стежив за кожним її порухом, нараз стріпнувся.

— Ждано, зачекай! — гукнув він.

Тоді бухнувся на коліна перед дідом, аж земля здригнулася, і благально приклав до грудей свої ши рочезні долоні.

— Діду, — загудів він. — Робіть зі мною що хочете, але так воно і є, як казали…

— Що казали? — запитав дід. — І хто казав?

Демко на якусь мить завмер з розкритим ротом.

— Хто його знає, — нарешті знайшовся він. — Усі. Ждано, та куди ж ти?

— Очі б мої тебе не бачили, — долетіло вже від вербового тину.

У РАШИТА

Безлюдним степом, одягнений у татарську одежу, скрадався невеличкий гурт людей. Далеко попереду раз по раз вигулькував з трави великий вовк. Збоку могло здатися, що загін пересувається не сам по собі, а веде його саме цей вовк.

Власне, так воно й було. Козаки вже не раз пересвідчувались у тому, що коли їх веде Барвінок, тоді дорогою можна було не надто перейматися. Бо чотириногий товариш не тільки повідомить про найменшу небезпеку, а й прикладом своїм покаже, як її обійти.

Час від часу вовк з’являвся на очі своєму господареві і заспокійливо помахував товстим хвостом-полінякою: все було гаразд.

Швайка їхав і стиха посміхався, згадуючи вчорашні події. Йому довелося добряче попотіти, аби вмовити Ждану повернутися, а тоді ще й з дідом Кібчиком по-чоловічому поговорити. Проте, здається, все владналося. І в цьому не останню роль зіграв копчений лящ, якого дід Кібчик таки врешті розкуштував. І тепер, мабуть, Ждана з дідом розмірковують, де які коптильні ставити, бо як не крути, а рибу везти по такій спеці аж до Канівців — дурне діло. А Демко швидше за все хвостиком ходить за Жданою і розтягує рота до вух…

Припікало. Навколо було тихо й спокійно. Тепер Швайка посміхався вже тому, що вгадувалися знайомі з дитинства місця. Хай він і народився у Воронівці, проте склалося так, що дитячі роки провів саме в цих степах, між цими яругами. І ці місця були йому такі ж любі, як і над Сулою. Он у тій долині була криниця з найсолодшою водою. А біля того пагорба Рашит побачив його, малого уруса, який уже майже не дихав…

Рашит, названий брат… Він був для Пилипа і старший друг, і навчитель, і порадник. Він єдиний, хто завжди заступався за маленького обідраного уруса. Він і тепер єдиний, хто без жодних розпитувань, допомагав названому братові усім, чим міг.

Швайка не сумнівався, що Рашит виконає і це його прохання. Тиждень тому Барвінок приніс Рашитові заховану в клубку реп’яхів звістку про те, що до нього мають прибути Грицик з товариством і полоненим Зарембою. У цидулці Швайка просив приховати гостей до його прибуття. Власне, звістку цю мав прочитати не Рашит, а його син Ринат, що навчився від Грицика грамоти.

Швайка зітхнув. Чомусь не лежала його душа до того, як вони вчинили з Зарембою. Цікаво, як поведеться Заремба? Власне, все залежало від Санькового і Грицикового уміння переконувати. Саме вони, за задумом, мали так налякати Зарембу своїми розповідями про жахіття на лівому Дніпровому березі, що Заремба мусив би сам відмовитися від своїх прав. А далі — то вже справа мудрості і хитрощів старости переяславського…

А що, як Заремба не злякається до безтями? Вдати, ніби вони відбили його в татарських розбишак і вже потому ставити йому свої вимоги? Чи доставити до Кафи, через своїх знайомих перепродати пана, як худобину — і нехай самі татари роблять з ним, що хочуть? Що ж, він на таке заслужив… Втім, усе має вирішитися при його особистій зустрічі з Зарембою.

Що далі в степ, то більша спека. Швайка витер чоло. Вони вже давно обійшли улюблені місця прикордонної сторожі і тепер можна було їхати майже не криючись. А надто, коли вся його ватага не лише одяглася в татарське, а й могла розмовляти татарською не згірше від самих татарів.

Наразі віддалік, по праву руку, випірнула з трав Барвінкова голова. Вовк давав знати, що натрапив на потрібний слід.

— Лишайтеся тут, — звелів Швайка товариству і подався за Барвінком.

Рашит випасав овець за Широкою могилою. За останні роки його отари збільшилися чи не вдвоє. Швайка постарався, щоб його названий брат ні в чому не поступався найбагатшим людям аулу.

Рашит сидів на древній могилі під деревом і пив кумис. Вгледівши гостя, по-молодечому збіг донизу і на мить припав Швайці до грудей. Тоді засоромлено всміхнувся, бо й сам не сподівався від себе такої ніжності.

— Добре, що приїхав, хлопчику, — сказав він. — Бо ми вже й хвилюватися почали. Давно тебе не бачили.

— Та що зі мною може статися? — відказав Швайка, відчуваючи, як і його обличчя розпливається в широкій посмішці. — Як там Ринат, як мама?

— Слава Аллаху, добре. Тільки мама останнім часом трохи здала. Що поробиш — літа… І Воронівку почала згадувати мало не щодня…

Рашит простяг гостеві бурдюк з холодним шипучим кумисом і Швайка надовго припав до нього. Напившись, глибоко зітхнув.

— Кажуть, ніби кайсаків стало набагато більше, — не то запитав, не то ствердив Рашит.

— Так, брате. З-за Волги дуже багато лихого народу прийшло. Проте нічого, якось даємо собі раду… А як там мої хлопці?

З Рашитового обличчя зійшла посмішка. Він відвів очі убік.

— Вони чомусь ще не прибули, Пилипе. Немає їх.

Швайці забило дух.

— Кепські справи… — нарешті вичавив він із себе. —