Читати книгу - "Елементал"

Пустеля мертва лише вдень, коли від спеки глибоко ховаються змії і скорпіони, а вночі вона оживає, вночі, буває, настає така прохолода, що трусить тобою, як малярійна пропасниця. Тоді все живе виповзає на світ. Ти лежиш у спальному мішку і дивишся в чуже небо, де мерехтять зелені зірки, зовсім не такі, як удома, де місяць зовсім не той, що у нас, це якась зовсім інша планета, що пласко лежить на небі і на її ріжок не повісиш відра.

Цей сон мені снився часто: втома, як живчик, озивається в кожній клітині тіла, потім поволі тане, розтікається теплом, й тебе огортає такий млосний затишок, ніби вже ніколи не треба підводитися, нікуди не треба бігти, не треба втікати від тіні свого двійника. На грудях у тебе згорнувся калачиком Барсик, ти хочеш його погладити, тягнешся до нього рукою і раптом торкаєшся холодного слизу змії. Ти скрикуєш і прокидаєшся, свідомо розплющуєш очі, бо знаєш, що це сон.

Але я ніколи не кричав уві сні. Крик долинув із кімнати Хеди, я одним скоком опинився біля її дверей, прочинив їх і побачив Хеду в тій самій позі, в якій застав її там, на другому поверсі,— вона підтягла простирадло до підборіддя і так заціпеніла у темряві.

— Хедо… тобі щось приснилося?

Я увімкнув світло, її відсутні очі навіть не примружилися. У них і страху не було, тільки якась застигла апатія.

— Ти бачила поганий сон, Хедо?

— Ні,— сказала вона.— Не сон.

— А що?

— Я бачила те, що було. Вони знов прийдуть.

— Ніхто не прийде. Для того я тут.

— Не лишай мене,— сказала вона.

— Я тебе не залишу, Хедо. Поки ти будеш…

— Ти не зрозумів… Зараз. Дай мені руку. Будь ласка.— Вона відпустила простирадло.

Я присів на край ліжка, взяв її руку. Вона була холодна і знов уп’ялася нігтями в мою долоню.

— Ляж біля мене,— сказала вона.— Я тебе не боюся. Мені страшно самій. Не треба вимикати світло.

Я гладив її коротенького чубчика, відчуваючи, як слабне Хедина рука в моїй долоні.

Там, де поруч з’являються нормальний чоловік і нормальна жінка, завжди виникають потаємні думки і бажання. Але я не був нормальним чоловіком, тому лиш гладив її зворушливого чубчика, аж поки вона не заснула.

3

Вранці за кавою я намагався Хеду розговорити, однак вона так і лишалася загальмованою. Навіть тоді, коли я показав закордонний паспорт, який дав мені Русланбек, її обличчя було відчуженим.

— Ми скоро поїдемо звідси,— сказав я.— Все буде добре.

Це прозвучало для неї так, якби я сказав, що надворі давно розвиднилося…

— Ти не рада?

— Добре,— сказала вона.— Поїдемо.

— Хедо, я зараз піду…

Вона звела на мене очі, і тепер у їхній байдужості знов прокинувся страх.

— Куди?

— Мені треба вийти.

— Я з тобою.

— Хедо, тобі зараз краще побути тут.

— Нас шукають?

— Ніхто нас уже не шукає. Але так буде краще. Я хочу тобі щось купити з одягу. Що б ти хотіла?

— Мені все одно.

— Хедо, не можна так.

— Купи мені зубну щітку.

— Добре,— зрадів я.— Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?

— На свій розсуд.

— Ти мені довіряєш? — усміхнувся я, але Хеда не зловила у тому жодного натяку.

— Що вважаєш за потрібне, те й купи,— сказала вона.— І не барися, добре?

— А ти нікому не відчиняй.

— Хіба сюди хтось може прийти?

— Ні, я тільки хотів сказати, що я не дзвонитиму в двері. Відчиню ключем, домовились?

Вона кивнула. Я взяв її холодну руку і злегенька похукав на неї теплом.

Потім уже на порозі зупинився й сказав:

— До речі, мене звуть Анрі. Анрі Дюшан.

Це вперше в житті я ходив по ганчір’яних крамничках з таким задоволенням. Слава Богу, їх вистачало на кожному кроці, і вишколені дівчатка-продавці були чемні й догідливі до нахабства.

— Що вас цікавить? На кого? Яка модель? А як вам оце — останній писк… Якщо не підійде за розміром, ми вам залюбки поміняємо.

Щоб вони менше мені докучали, я казав, що шукаю щось таке… знаєте… з березового ситцю, та врешті-решт вибрав одну сукню легеньку блакитну й одну довгу вечірню, кольору темного безу.

Де я незручно почувався, то це в секції жіночої білизни, але й там узяв кілька білих «серветок» на випадок глупої ночі.

Що ще? Ще мені потрібен був найповніший телефонний довідник міста Москви, і я напитав його в першому-ліпшому кіоску, де купував газети. Взагалі-то я не збирався подовгу розбалакувати по телефону зі своїх апартаментів, але один дзвінок зробити можна. Так, для дозвільного марнування часу. Ще не зашкодило б задзвонити Ібрагімові, запитати, коротше, чи нічого не чути від Сміта і Вессона та що з цього приводу каже Путята, але, мабуть, утримаюся. А раптом він переконаний, що мене вже немає в Москві або й на світі. Під час супернавчань, коли в реальних умовах відпрацьовуються методи боротьби з терористами, всяке трапляється.

Русланбекові також зателефоную пізніше, коли вже буду далеко від цього прекрасного міста, якого дехто чомусь не любить. Як на мене, то нічогенька собі столиця, набагато краща за Назрань, і все тут можна купити — «Мум Кордон Руж», жіночі «серветки» і навіть сиґарети «Gitanes», значно дешевші, ніж у Марселі. Якість, звичайно, не та, але все-таки кращі за «примак» дядечка Толі.

Цікаво, як би аятолла зреаґував, якби я приїхав до Києва і сказав, що ось така й така справа? Спершу, либонь, захлинувся б димом, приголомшений моєю з’явою: «Це ти, зірвиголово? Мені сказали, що ти загинув».— «Я, дядечку Толю, я. Найцікавіше починається тоді, коли мертві повертаються з того світу, правда ж?»

Я пішки дійшов аж до Нового Арбату, де набрів на кав’ярню «Самотня зірка», і замовив собі віскі «Білий кінь». Мені хотілося погомоніти з аятоллою бодай отак, подумки, то більше, що він також побував у Моздокському фільтраційному таборі, і нам було з ним про що поговорити. Хоча б порадіти тому, що ми не потрапили до підвалів Владикавказького медінституту, ідеального місця як для тортур, так і для сучасного центру трансплантології, а також для виготовлення «секретної» зброї. Дехто зрозумів, що торгувати людськими органами набагато рентабельніше, ніж людьми, і поставив цей бізнес на конвеєр. Відпрацьований людський матеріал згодовували свиням, його й називали «секретною зброєю»…

Я розгорнув «Комсомолку» — чудова газета, на відміну від «Незборимої нації» та «Ічкерії», її