Читати книгу - "Село не люди"

— Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі… Загниємо.

Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати можна.

«Мамка відпустить! — думала. — Скажу, що хочу дядька Романа попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене — золота».

Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі.

— Ох і сволота ж ти, Льончику! — прошепотіла мамка. — Як же нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?!

А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула: Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає.

— Сашку пом'янемо, — каже, — і розірвемо курву на шматки.

Катерині — все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася:

— Мамо, мені страшно… Із двору — гуде. А мамка — й не мамка зовсім. Жанна д'Арк. Ув очах — метал.

— Знаєш що, доню… — каже, а сама від вікна очей не відводить, — а йди звідси…

— Куди?

— Сховайся… Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами повертайся. Щоб не побачив ніхто.

Катерина мамку обхопила:

— Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди!

А мамка ж — і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж зойкнула від болю. — Іди… — прошепотіла затято. — Щоб до ранку не верталася.

Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й побігла. Прямісінько до кургану побігла.

Під копу.

Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного чоловіка.

— Ех, Льончику! Ікону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. І вийшла з хати.

— Добрий вечір добрим людям! — вигукнула грізно. Тамарка навіть наливати кинула.

Юрба наїжачилася, замовкла.

— Чого це ти з іконою, Дарко? — вигукнув Залусківський. Мамка бровою повела.

— Овва! Оце так! І Залусківський тут! І пішла просто до шанівців.

— Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся… — кричить. — Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту! Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть, кляті, бо ж бачу — руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами гріха! Ні за дитиною! Ні за мною… Ні за чоловіком моїм…

— А Льонька де? — крикнув Федір.

— Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете — і його приволочу! Беріть нас, бо ми за нашу дитину — або помремо, або горлянки вам усім поперегризаємо. І ви — такі самі… Такі самі!

Мамка зупинилася. Як загорланить:

— Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу? Сховалася б? Чого мовчиш?

Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у відповідь, як скажена.

— Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона… Вона, клята, Сашку згубила…

— Брехня! — мамка аж хрипить. — Брехня, на іконі святій присягаюся!

— То хай вийде, — Раїса до мамки йде. — Хай мені у вічі подивиться… І мамка — до Раїси:

— Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш — убий мене!

— Сергій признався… — Раїса кричить і далі до мамки. — Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія…

— Сашка?! Сергія підговорив?! — мамка засміялася не грудьми, не повітрям — нервами. — Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають — дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали — одна перед одною. А шанівці — в стороні.

Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.

— Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А твоя… твоя…

Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:

— Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:

— Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.

— Синочок мій… Синочок…

Мамка на шанівців зиркнула.

— Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього правду випитаємо.

Шанівці загомоніли.

— Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька — добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою — до Тамарки:

— Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… — І Тамарка оце наливає всім без міри! — Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!

— Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.

— От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо погане сім'я плодити?!

Тамарка на юрбу плюнула — і геть.

— Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. — Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам…

А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.

За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала:

— Не плач, голубонько. Не рви серця…

— Прости, — прошепотіла Раїса.

Мамка сльозу змахнула.

— Ох-хо-хох! — зітхнула. — Якби ж то все просто було…

Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була…

Раїса піднялася, пішла за мамкою.

— А Катерина де?

— Сховала я її від гріха подалі, — мамка каже, а Раїса — знов у сльози:

— А я свого, бач, не вберегла…

Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.

— Брехуха! Брехуха! — верещить Ничипориха. — Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.

Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин — із іншого:

— Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:

— А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати!

— А ти бачила?! — Алка кричить. — Ти свічку тримала?

— Тримала! — б'ється Ничипориха.

Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:

— Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, — гримнув.

Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:

— Аби так працювали, як революції мені тут