Читати книгу - "Село не люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— О! Я вже тверезий!
— Божевілля! Це просто якесь божевілля… — Ігор підхопився. — Поїхали!
— Куди? — Денис йому.
— До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!
— Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! — відповів Денис. — Принципово!
— То й сиди тут! — Ігор лишив Дениса біля кургану, поплентався до мазанки.
Катерина надворі стояла.
— Що відбувається?! — Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. — Що ти зробила? Чому курган валиться?
— Час йому… — відказала Катерина.
— Що ти кажеш?
— Новий курган росте… А старому- час умирати. І все своє із собою забрати.
— Зупини це!
— Хіба я Бог? — посміхнулася. — Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…
— Та що це за місце прокляте!
— Шанівка… — сказала. — Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла.
Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!
— А ваза ж! — не могла нарадуватися Алка.
— Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, — тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.
— Отакі дурні люди були у райраді, — озвалася Алка. — Нащо комбайнерові ваза?
— У сараї й простояла, — усміхнулася Раїса. — А куди її ще? Для хати завелика, викинути — шкода.
— От і згодилася, — сказала Алка. — Люди повернуться, а ми їх — квітами… Гарно?
— Гарно…
До жінок підійшла Катерина.
Алка запитала:
— Пустила?
— Поїхали… — відповіла Катерина.
— А ти куди?
— Каміння збирати…
— Хіба що за хатами, — сказала Раїса. — Вулиця вже геть чиста…
— Ще багато розкиданого, — Катерина їй. — Піду…
— Чуєш, Катя! — Алка гукнула. — А мо', й собі хату на вулиці лаштуй. Повернуться люди… Заживемо…
— Ні, — усміхнулася. — Мені мазанка випала.
— Незчуєшся, як Килиною станеш, — застерегла Алка.
— Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати… Душу… А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?
Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Із небес тільки один вогник і видно — з віконця мазанки ллється.
— Яка ж Катя неекономна, — бурчить Ничипориха.
— Та відчепіться вже, бабо! — Сашко їй.
— Овва! Мале буде мені рота затуляти! — образилася Ничипориха.
— Годі вам! Дайте дитині поспати, — мамка просить.
— А я їм зараз… — татко.
— Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все базікаєте! — Ничипориха.
— Ну, подивилися… Час нам, — татко постановив.
— Я ще хвилинку, — Сашко каже.
— Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде… Вшиваймося! Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, — татко йому.
— Та добре вже… — Сашко. — Я тільки щоки її торкнуся.
— Сашко! — татко, а мамка йому:
— Льончику! Та хай…
Аж звідкись — ніби вітерець.
— Гайда вже! — гукнула Ничипориха і першою розтанула.
Катерина розплющила очі.
— Дядьку Романе? Це ви? — І чого ти мене, Русалонько, дядьком звеш? — сумно всміхнувся Роман.
— А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту…
Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?
— Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш… — Іще є…
— Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. — Іще є… — І доки збиратимеш?
— Поки люди в село не повернуться…
— То відпочинь зараз… Свічку загасити?
— Загасіть…
Дмухнуло, понесло. Ніжний повів — по волоссі русявому:
— Спи, Русалонько…
Оченята заплющила, зашепотіла:
Ой летіли дикі гуси,
А за ними і Катруся!
Ой летіли, ґелґотали,
Милій Катрі щастя дали…
І заснула.
— Вона ще й співає! — буркнула Ничипориха.
— То ви підслуховували? — сіпнувся Роман.
— А ти, Ромчик, не гарячкуй! Не на Землі, їй-богу! Тут геть усе чисто чути. Сам знаєш… — Ничипориха йому.
— То вуха затуліть, — Роман їй.
Катерина всміхнулася вві сні, повернулася на бік, приклала до грудей вимучені камінням долоньки.
— Ану, бабо, тихіше! — гримнув на Ничипориху Роман. — Вимітайтеся мені.
— Разом вимітаймося, — Ничипориха. І просить: — Гайда на Шанівку глянемо.
— А чого ж…
Над мазанкою зметнулася легка хмаринка. До Шанівки попливла. Розігнала наглі хмари. Ясно стало. Так ясно, що, може, хоч Бог урешті побачить малу Шанівку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.