Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Село не люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди"

6 058
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Село не люди" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62
Перейти на сторінку:
мішок. Одна — велика, мов гора, друга — худа і чорна, мов те згарище.

— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.

— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.

— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих нема.

— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете ночувати…

— Та якось… — Денис плечима знизав.

— «Якось» краще, ніж «ніяк»… — Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.

— А он хата ціла…

— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не можна.

— Чому?

— Катерина там живе.

— Катерина? — Ігор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною донька?

— Вона…

— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…

Тепер її черга.

— Ну, ну… — сказала Алка. — Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.

Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:

— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.

— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.

— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.

— Гарне, — усміхнулася й Раїса.

Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:

— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…

Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:

— Ану, ти поклич… Може, спить чи…

— Невдячні люди, — скривився Ігор. — Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…

— У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:

— Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!

Двері рипнули.

— От зараза! Удома була! — Денис тихо.

Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.

— Вийти можна? — запитав Денис і на псів показує.

— Виходьте… — і псам: — Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила — так і стояла на порозі, як укопана.

— Та ти гостям не рада? Га, Катерина? — обережно запитав Ігор.

Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.

— Та ви ж не в гості, — мовила врешті. Чоловіки знітилися.

— Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас — ритм, напруга, — Денис спробував приховати роздратування. — У нас тут справа важлива. Державна.

— Нема у вас тут справ, — спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:

— Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?

Дівчина — ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:

— Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.

— А ти… — Денис очима — кліп, кліп… — Звідки?

— Чекай, — Ігор Катерининого плеча торкнувся. — Катя… ти все не так зрозуміла. Курган — то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?

— Померли, — все так само спокійно відповіла дівчина.

— Померли? — Крупка-молодший розгубився.

— Померли. І село ледь не померло… Утрьох здравицю складаємо, як можемо…

Денисові ті розмови — пусте:

— То пустиш? Чи зовсім невдячною тебе батьки виховали? — втрутився. — Їдьте… Однаково курган для вас неприступний тепер, — повторила.

Ігор занервував.

— Я тобі, Катя, вірю, ти ж дівчинка місцева. Усе тут знаєш. Скажи, приїжджали люди? Уже копали курган? Так?

Катерина на Ігора подивилася. Потім на Дениса очі перевела. Зітхнула. Денисові:

— Така у вас печінка… скривджена.

— Що?! — Денис уторопати не може.

— Вам би до лікарні треба… — Катерина йому. — Оце ще трохи позволікаєте, і пізно буде. Ви б не барилися…

— Гей, дівчино! Нащо лякаєш?! — ошаленів Денис.

— Не лякаю. Бачу… Ігор напружився.

— Катя, Катя…

Вона до Крупки-молодшого обернулася:

— Мотузку шукали… Соколом стати хтіли… Нащо дурне вигадуєте? Холодно вам. Скарби серця не зігріють. Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти…

Крупка-молодший аж сів на колоду біля мазанки.

Катерина брови звела.

— Вибачайте. Час мені. Прощавайте… — і двері зачинила.

— Ні хера собі, — прошепотів Денис. — Що це було?

— Поїхали на курган, — відшепотів Ігор. Голос геть пропав. — Треба спробувати. На місці подивимося, хто там нас не прийме…

— Та нам, здається, тут ніхто не радий. Бач, які падлючі селяни! Як восени ми приїхали, то вони ладні були останню курку зарубати, щоб людей зі столиці пригостити. А тепер?

Що сталося? Як подуріли!

— Поїхали на курган, — Ігор його сіпає. — Не можу тут бути. Моторошно…

Курган — веселий. Травою зеленою вкритий. Від згорілої восени копи — й сліду нема.

— Добре, що я лопати прихопив, — процідив Денис. — Оце така лярва, мать її… Щоб поважним людям притулку не дати?! А ще кажуть, село… таке відкрите, доброзичливе… — та до Ігора: — Брате, а чому ми тим тіткам не веліли, щоб копати приходили?

— Не знаю, — буркнув Ігор. — Давай уже самі…

— Брате! Я помічник народного депутата! Та й ти — кандидат історичних наук…

— А під курганом — скарби. Справжні скарби! Нащо нам чужі очі? Давай уже копати!

— Ти починай… Я зараз, — Денис пішов до джипа, витяг пляшку коньяку, відкоркував. — Мені потрібен тонус. Ця дівка мене геть спантеличила. А ти будеш?

— Ти б не пив… — Ігор йому.

— А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну, тоді копай, а я… — І Денис приклався до пляшки.

Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий знак, під яким — він точно знав — лежали дивовижні срібні статуетки, яким ціни не скласти. Лопату в руки — і ну копати.

Махав, махав, аж зопрів. А — порожньо.

— Що ж ти, Катя, наворожила?! — прошепотів. І — далі.

Аж — дзелень під лопатою!

Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» — про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.

— От сука! Мо', сама й підклала! — і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.

— Що знайшов? — до Ігора доліз уже п'яний Денис.

— Кришку… Від закрутки… — відповів Ігор роздратовано.

Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!

— Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!

Курган раптом — як трусоне! Ігор відскочив — аж перечепився. У траву

1 ... 61 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди"