Читати книгу - "Крижана принцеса"

Патрик почухав потилицю. Він аніяк не міг зрозуміти, як таємниче зникнення, що трапилося аж двадцять п’ять років тому, пов’язане з нещодавнім убивством жінки. Однак він відчував, що зв’язок тут точно є.

Він потер свої втомлені очі й продовжив переглядати документи, кількість яких на його письмовому столі відчутно зменшувалася. Він припускав, що після того, як жодних звісток про долю Нільса не було, інтерес до цієї події поступово послаблювався. Невдовзі навіть про Неллі майже нічого не писали у світських журналах, а впродовж 1990-х років так і жодної згадки не було. Смерть Фабіана в 1978 році стала темою опублікованого в «Богусленінгу» некролога, де йшлося про його величезний внесок у життя Ф’єлльбакки й те, яку важливу роль він відігравав у тогочасному суспільстві. Опісля про нього не писали жодного разу.

Натомість у статтях часто згадували про прийомного сина — Яна. Після того, як Нільс зник, той став єдиним спадкоємцем родинної фабрики, а після досягнення повноліття відразу ж обійняв посаду виконавчого директора. За його керівництва компанія так само розквітала, і навіть сьогодні про нього та його дружину Лісу дуже часто писали в популярних світських журналах.

Патрик нахилився, аби підняти документ, який випадково впав на підлогу. Він захоплено прочитав його. У цій статті, написаній понад двадцять років тому, ішлося про цікаві й рідкісні факти з життя Яна до того, як він опинився в сім’ї Лоренсів. Трагічна інформація, але цікава. Імовірно, його життя радикально змінилося, відколи він потрапив до Лоренсів. Однак поставало запитання, чи змінився так само радикально Ян, відколи почав жити в новій сім’ї.

Патрик рішуче зібрав докупи всі папери й вирівняв їх. Він обмірковував, як йому діяти далі. Досі він міг покладатися лише на власну — та Еріки — інтуїцію. Він знову відхилився на офісному стільці, закинув ноги на письмовий стіл і заклав руки за голову. Заплющив очі й спробував скласти докупи всі свої думки, аби зважити варіанти, які вперто переважували один одного. Однак він припустився помилки, коли вирішив заплющити очі. Після суботньої вечері його думки повсякчас поверталися до Еріки.

Він намагався розплющити очі й зосередити погляд на сумовитих світло-зелених стінах. Будівля поліції була зведена ще на початку 1970-х років; імовірно, її пофарбували працівники, які спеціалізувалися на державних інституціях і віддавали перевагу геометричним фігурам, бетону та брудно-зеленим кольорам. Патрик спробував трохи оживити офіс: він поставив на підвіконня кілька кімнатних рослин і прикрасив стіни світлинами. На його письмовому столі раніше стояла їхня з Карін весільна фотографія. Хоч відтоді він прибирав на столі дуже багато разів, йому досі здавалося, що він бачить цю світлину на тому самому місці. Патрик рішуче поставив на те місце підставку для ручок і хутко взявся за роздуми над тим, що йому робити з матеріалом, який лежав перед ним.

Насправді він мав два варіанти. Перший — власноруч перевірити інформацію, і це означало, що він робитиме це й у свій вільний час, оскільки Мельберґ завжди стежить за тим, щоб він мав достобіса справ і щодня бігав, як ошпарена миша. Патрик насправді не встиг передивитися статті у свій робочий, але те, що він залишився й зробив це у вільний час, — лише раптовий спалах цікавості. І йому доведеться ще заплатити за це. Патрикові не хотілося підкорятися й надалі присвячувати той скромний вільний час, який він мав, тому, щоб виконувати роботу Мельберґа, тож він вирішив спробувати другий варіант.

Якби він пішов до Мельберґа й усе йому докладно розповів, то тоді, можливо, зміг би отримати дозвіл вести слідство в цьому напрямку в робочий час. Марнославство Мельберґа було його слабким місцем, і якщо правильно скористатися ним, то, імовірно, вдалося б його вмовити. Патрик знав, що комісар упевнено вбачав у справі вбивства Алекс зворотний квиток до Ґетеборґа. Хоча Патрик чув плітки про те, що Мельберґа там ніхто не чекає, однак міг скористатися цим заради власної мети. Якщо він зможе знайти бодай незначний зв’язок між убивством і родиною Лоренсів, наприклад припущення, що Ян був батьком дитини, то цілком можливо привернути Мельберґа на свій бік. Можливо, не надто етично, але він інтуїтивно відчував, що документи перед ним мали зв’язок зі смертю Алекс.

Патрик енергійно забрав ноги зі стола й відкинувся на стільці так сильно, що той вдарився коліщатами об стіну. Патрик узяв із собою всі копії й пішов на другий кінець коридору. Не даючи місця сумнівам, він сильно постукав у двері комісара Мельберґа й почув «Увійдіть».

Він завжди дивувався, як чоловікові, який і за холодну воду не брався, вдавалося зібрати таку купу паперів. У Мельберґа документи лежали в усіх вільних кутках його кабінету: на підвіконні, на всіх стільцях і на письмовому столі. Полиця за ним провисала від папок, і Патрик задумався, як багато часу минуло, відколи папери з цих папок бачили світло. Мельберґ із кимось розмовляв, але кивнув Патрикові, що той може ввійти. Він не міг уторопати, що відбувається. Мельберґ сяяв, немов різдвяна зірка, і широко всміхався. «Яке щастя, що вуха були на місці, — подумав Патрик, — інакше ця усмішка розпливлася б повсюди».

Відповіді Мельберґа були короткими:

— Так.

— Звісно!

— Зовсім ні.

— Так, авжеж.

— Ти все правильно зробила.

— Ні.

— Так, дуже дякую, пані, я обіцяю, ми звернемо увагу на ваші свідчення.

Він так емоційно поклав слухавку, що Патрик аж високо підстрибнув на своєму стільці.

— Ми майже впіймали вбивцю!

Мельберґ радів і був схожим на юльтомтена[5]. Яке диво: він уперше бачив зуби Мельберґа, білосніжні та рівні. Занадто ідеальні.

Мельберґ очікувально подивився на нього, і Патрик зрозумів, що той хоче, аби він запитав, що сталося. Патрик слухняно підкорився, але до такої відповіді не був готовий.

— Я знайшов його! Я знайшов убивцю Александри Війкнер!

Мельберґ був такий гордий собою, що в розпалі емоцій не помітив, як його зачіска спала вниз на одне вухо. І вже не вперше Патрикові довелося стати невільним свідком такого страхітливого видовища. Він не звернув особливої уваги на той факт, що комісар, уживаючи займенник «я», імовірно, не вважав за потрібне поділитися з кимось цією честю, а натомість нахилився вперед і, поклавши руки на стіл, серйозно запитав: