Читати книгу - "Небесна стріла"

Він знову зробив павзу, продовжуючи водити пальцем по скатертині, немовби робив архітектурні креслення, а потім промовив:

— Напевно, варто почати свою розповідь із самого початку, щоб не приховувати від вас найменших деталей, які можуть виявитися значущими. Все почалося багато років тому, ще тоді, коли я на власні кошти проводив розкопки, досліджуючи історичні пам’ятки Криту та инших грецьких островів. Я працював один, лише часом звертався за допомогою до місцевих мешканців. Саме тоді, коли я працював один, мені вдалося віднайти підземний лабіринт, який привів мене до величезної купи різного сміття, якихось уламків, частин кам’яних орнаментів та розкиданих гем.[8] Спочатку все це здалося мені руїнами давнього вівтаря. Ось там я і знайшов цей дивовижний золотий хрест. На його тильному боці я побачив зображення риби, давнього християнського символу, однак її форма значно відрізнялася від звичної. Мені здається, вона була більш реалістичною, ніби майстер хотів зобразити рибу натуральнішою, а не задовольнятися декоративним зображенням. Гадаю, це не зумовлене мистецькими вимогами. Це, радше, данина язичницькому реалізму, бажання відобразити рух тіла.

Щоб коротко пояснити вам, чому я вважаю цю знахідку особливо важливою, слід розповісти вам про особливий характер цих розкопок. Власне кажучи, я проводив розкопки на місці колишніх. Ми не лише розкопували пам’ятки старовини, ми йшли слідами давніх археологів. У нас були підстави вважати (принаймні дехто з нас вважав, що такі підстави є), що підземні ходи з часів мінойського періоду (а також і відомий лабіринт, який ми пов’язували з мітичним лабіринтом Мінотавра) не були забуті й закинені після часів Мінотавра й аж до наших днів. Ми дотримувалися думки, що в ці підземні ходи вже проникали люди, і в них була якась мета. Мету різні школи археологів визначали по-різному: одні вважали, що це — наукові розкопки, які були розпочаті згідно з наказом імператора; инші вважали, що наприкінці Римської імперії нестримне бажання пізнати темні азійські забобони спричинило появу якоїсь маніхейської секти, яка ховалася від денного світла, щоб під землею проводити свої дикі оргії. Я ж належав до тієї групи археологів, яка дотримувалася думки, що ці лабіринти використовували з такою ж метою, як і римські катакомби. Иншими словами, я вважав, що в часи переслідувань у цих лабіринтах переховувалися християни. Саме тому, коли я знайшов цей хрест, мене охопило якесь дивне і трепетне відчуття, Я ще більше зрадів, коли, наблизившись до виходу, роздивився на кам’яній стіні низького коридору грубувате і реалістичне зображення риби.

У мене було таке враження, ніби це надзвичайно рідкісна риба або ж рештки закам’янілої істоти, вид якої давно вимер. Я не відразу зрозумів, чому в мене виникла саме така асоціяція, що мало пов’язана з зображенням, видряпаним на камені. Щойно потім я зрозумів, що підсвідомо пов’язав зображення з першими християнами, які, немов німі риби, існували під землею у світі мовчання та вічних сутінків. Нагорі, над ними, при денному світлі, ходили инші люди, а вони були змушені жити і рухатися у темряві, сутінках та тиші.

Той, хто ходив кам’яними коридорами підземелля, знає, що там виникає ілюзія, ніби хтось іде за вами, або перед вами. Цю ілюзію створює луна підземелля, і вона така реальна, що людині важко повірити в те, що вона насправді сама. Я вже було звик і не звертав на це особливої уваги, поки не побачив на стіні символічну рибу. Коли я її побачив, то зупинився, і в цю ж мить у мене ніби зупинилося серце, тому що я стояв на місці, а от луна від моїх кроків не затихала.

Тоді я побіг, і мені здалося, що примара переді мною також побігла, та звук її кроків не збігався зі звуками моїх кроків. Я знову зупинився, і кроки переді мною також стихли, та я міг заприсягтися, що вони затихли на якусь мить пізніше. Я гукнув і почув відповідь. Та це був не мій голос.

Звук лунав звідти, де кільцеподібний коридор кудись повертав; і під час цієї жахливої, незрозумілої гонитви хтось зупинявся і щось говорив на одній і тій же відстані від мене, за поворотом кам’яної стіни. Обмежений простір переді мною, який я міг освітити невеликим ліхтарем, постійно залишався порожнім. Ось за таких обставин я вів перемовини сам не знаю з ким, і навіть тоді, коли переді мною з’явилися перші промені денного світла, я так і не міг зрозуміти, як цей хтось зумів вийти з лабіринту. Зрештою, у тому місці, де лабіринт виходив на поверхню землі, було багато бічних закамарків, тріщин, і йому було легко зникнути десь у них.

Хай там як, я виліз назовні і опинився на одній з мармурових терас ступінчатого схилу високої гори. На тлі суцільного каміння острівці рослинности видавалися соковитими, ледь не тропічними, ніби випадкові вияви східного духа на схилі великої цивілізації Еллади. Унизу було видно море, з його бездоганною і таємничою синявою. Промені сонця падали на безлюдний та безмовний світ. Ніщо не зраджувало присутности людини — ані легкий порух трави, ані найменша, мізерна тінь, ані щонайменший звук.

Це був страшний діялог, а водночас він зближував нас, був глибоким і безпосереднім. У цих кам’яних лабіринтах хтось, хто не мав ні тіла, ні обличчя, ні імени, називав мене на ім’я, у місці, де ми були немовби заживо поховані, він говорив так спокійно, безпристрасно, ніби ми сиділи один навпроти одного в зручних фотелях якогось клубу. Він сказав мені, що вб’є мене, або когось иншого, хто посмів узяти цей хрест із зображенням риби. Він щиро зізнався, що не такий дурний, аби нападати на мене у цьому місці, в лабіринті, адже він знає, що у мене заряджений револьвер, і наші шанси нерівні. Так само спокійно він повідомив мені, що складе план мого вбивства, вилучивши з нього ймовірність невдачі, так само, як і небезпеку для себе, що він складе його з майстерністю китайського ремісника або японської вишивальниці, які вкладають усе своє вміння в те, що має стати їхнім життєвим доробком. І все ж він не був мешканцем