Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Я здивувався, як Великий Сергій міг опинитися у місті, де гравцям, звиклим до серйозної гри, просто нема чого робити? Але якщо мої проблеми завели мене сюди, то чому його не могли вчинити з ним те саме?

Проблеми. Згадавши про них, я відразу ж забув про Великого Сергія і почав розмірковувати над тим, як мені позбутися їх.

Упродовж дня я не виходив з будиночка. Їжу мені приносила Яна.

Настав вечір, стемніло. За вікнами стугоніло море, темряву пронизував крик птаха.

Невдовзі спалахнули гірлянди яскравих Толиних ламп. Заграв приймач, і я почув командний тон Мишка і послужливий голос Толі.

Йому було років сорок. Чимало часу він збирав гроші, а потім продав свою квартиру і купив вісімнадцять фургонів, які міг здавати тільки в кінці весни, на початку осені і влітку. Решту часу кемпінг був порожнім, і якби не ми, то він жив би тут одинаком.

Неодружений, без родичів, Толя жив самотньо. Він був тихий, завжди усміхнений і дуже привітний.

Як і наша Яна, завше мовчазна та сумирна. Дівчина дбайливо стежила за нашим харчуванням і одягом.

— Стасе, — гукнув мене Мишко, — виходь до нас.

— Не хочу, — буркнув я.

— Виходь-виходь.

Я відчинив двері, примружився від яскравого світла.

Мишко і Толя винесли довгий розкладний стіл, заставили його їжею і випивкою. Стільці вже стояли довкола нього, і пляшки були відкорковані. У невеликому мангалі палахкотів вогонь, неподалік лежало нанизане на шампури м’ясо.

Яна розклала більшість салатів, привезених з якогось ресторану, по пластикових тарілках, нарізала овочі і стояла біля столу, як хазяєчка, яка чекає на схвалення, і я сказав їй:

— Досить спокусливо.

Вона заусміхалася, а Мишко наказав сідати.

Учотирьох ми підняли по першій склянці з різьбленого скла і випили. Потім ще.

Усе було досить смачно.

Толя розповідав про себе, Яна мовчала. Я міг просто дивитися на них і думати.

І я думав про казино.

Колись, а про це свідчили самі назви гральних будинків, вони належали різним власникам: «Муха» — комусь на прізвисько Муха, «У Зайця» — якомусь Зайцеві.

«З вечора до рання», «Прибережне», «Арлекін», «Золотий Хвилеріз» — у кожного з них був свій хазяїн до початку Великої Війни за Казино.

Власника «Прибережного» застрелили у його ж машині десь на дорозі в горах. Муху вбив кілер-снайпер. Заєць, який зробив більше, ніж три десятки грабежів, виїхав до Ізраїлю, став там таким собі Монею Крайзейвердом і відростив пейси, а власника усіх трьох «Діамантів», який не прийняв пропозиції продати їх, залили у бетон і втопили в морі. Його справа й досі лежить на полиці місцевого міліцейського архіву з поміткою «зниклі безвісти»…

— Вип’єш з нами? — запитав Мишко.

Я заперечливо похитав головою.

— А ми вип’ємо, — сказав він.

Один за одним власники казино позбувалися життя, і банда місцевих стрільців, яка вела жорстоку і криваву війну, довела, що саме вона є серйозною силою в місті. І доказом були їхні трофеї — казино і санаторії, власники яких привласнювали собі майже половину грошей, привезених із собою туристами.

— Ви б з’їли хоч що-небудь, — запропонувала Яна.

— Я вже всього покуштував, — мовив я.

Заволодівши казино, бандити довго не мудрували. Вони навіть не змінили назв своїх закладів. Але найбільшою помилкою було те, що нові власники не централізували і не удосконалили систему захисту столів, а тому круп’є використовували різні способи обману, одні з яких спрацьовували завжди, а інші можна було перехитрити.

Потрібно лише знайти розгадку, і я розмірковував над цим, спостерігаючи за тим, як веселяться Мишко, Толя і Яна.

Минуло години дві. Похолоднішало, але ніхто на це не зважав — випили достатньо.

Яна сміялася. Але це не був сміх п’яної повії. Просто вперше за останні кілька днів вона забула про свої страхи і дозволила собі розслабитися.

Толя підпер п’яне обличчя руками, усміхався і дивився на неї.

А Мишко допитувався:

— Дитинко, ти правильно зрозуміла те, що я сказав?

— Авжеж.

— А по-моєму — ні.

— Ви можете повторити те, що сказали, а потому нехай вона спробує розтлумачити.

Я дивився на них, а бачив перед собою рулетки столів, за якими ми грали востаннє.

А Яна сміялася, звертаючись до Мишка на «ви»:

— Ну, ви не повинні так говорити.

— Чому? — дивувався Мишко.

— Не повинні і край.

Я згадав кожен із побачених мною столів і кожен спосіб обману…

Ніхто не заважав мені. Нарешті я мовив:

— Яно, відгадай цифру.

— П’ять, — сказала вона.

— Неправильно, — мовив я.

— А скільки?

— Три.

Я витяг з кишені список із назвами казино і нігтем відзначив три з них. «Прибережне», де грали найняті казино гравці-професіонали. «Малий Діамант — 1», де круп’є обігрували відвідувачів, штовхаючи столи. І «Золотий Хвилеріз», де рухливі гнізда, здавалося, були просто зобов’язані гарантувати казино повну впевненість у виграші.

Але це