Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

А сама дзигою, дзигою, а сарафанчик бульбашкою.

Коли на зріст з Федунькою зрівнялася, галявинка в лісі зовсім велика стала, а на березі пташки заспівали. Спека, як у найжаркіший день улітку. У Федуньки з носа піт капає. Шапчину свою Федунька давно скинув, хотів і шубку скинути, Поскакушка й каже:

— Ти, хлопче, побережи тепло! Краще про те подумай, як назад виберешся!

Федунька на це й відповідає:

— Сама завела — сама виведеш!

Дівчатко сміється:

— Спритний який! А як мені нема коли?

— Знайдеш час! Я почекаю!

Дівчатко тоді й каже:

— Візьми лишень краще лопатку. Вона тебе в снігу зогріє й додому виведе.

Подивився Федунька — коло берези лопатка стара валяється. Заіржавіла вся, і держак розколотий.

Узяв Федунька лопатку, а Поскакушка наказує:

— Гляди, з рук не випусти! Міцніше тримай! А дорогу примічай! Назад тебе лопата не поведе. Адже ж прийдеш навесні?

— Аякже! Обов'язково прибіжимо з дідусем Юхимом. Тільки весна — так ми й тут. Ти теж приходь потанцювати.

— Не час мені. Сам уже танцюй, а дідок Юхим нехай притупує!

— Яка ж у тебе робота?

— Не бачиш? Узимку літо роблю та таких, як ти, робітничків розважаю. Думаєш — легко?

Сама засміялась, крутнулася дзигою і хустинкою махнула, та як свиснула:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

І дівчатка нема, і галявинки нема, і береза стоїть гола-голісінька, як нежива. На вершечку пугач сидить. Кричати — не кричить, а головою крутить. Навколо берези снігу намело гора горою. У снігу трохи не по горло провалився Федунька і лопаткою на пугача махає. Від Поскакущиного літа те й лишилося, що держак у Федуньки в руках зовсім теплий, навіть гарячий.

А рукам тепло — і всьому тілу весело.

Потягла тут лопата Федуньку і зразу з снігу виволокла. Спочатку Федунька трохи не випустив лопати з рук, потім приловчився, і справа добре пішла. Де пішки за лопатою йде, де волоком тягнеться. Цікаво це Федуньці, а позначок ставити не забуває. Це йому теж легенько далося. Тільки подумає зарубку зробити, лопатка зразу ж цюк-цюк,— і дві рівнесенькі зарубочки готові.

Привела лопата Федуньку до діда Юхима вже присмерком. Старий уже на піч заліз. Зрадів, звичайно, почав розпитувати, як та що. Розповів Федунька про пригоду, а старий не вірить. Тоді Федунька й каже:

— Подивись он на лопатку. У сінцях вона стоїть.

Приніс дідок Юхим лопатку та й побачив — по іржі золоті тарганчики посаджено. Аж шість штук.

Отоді дідусь повірив трошки й питає:

— А місце знайдеш?

— Чому ж,— відповідає,— не знайти, коли дорогу позначено.

Другого дня дідок Юхим роздобув лижі в знайомого мисливця.

Сходили честь честю. По зарубках швидко до місця дісталися. Зовсім повеселішав дідок Юхим. Здав він золотих тарганчиків таємному купцеві, і прожили ту зиму не бідуючи.

Як весна прийшла, побігли до старої берези. Ну, і що ж? З першої лопатки такий пісок пішов, що хоч не промивай, а просто руками золотинки вибирай. Дід Юхим аж потанцював з радості.

Приберегти багатство не зуміли, звичайно. Федунька — малоліток, а Юхим хоч старий, а теж проста душа.

Люди звідусіль кинулися. Потім, звичайно, всіх зігнали геть, і пан собі це місце забрав. Недарма, видно, пугач головою крутив.

Все-таки дідок Юхим з Федунькою сьорбнули трошечки з першого ківшика. Років з п'ять у достатку пожили. Згадували Поскакушку.

— Ще б з'явилася хоч разок!

Ну, не трапилося більше. А копальня та й зараз зветься Поскакушинською.

Виток — самородна мідь наче вузлуватого з'єднання.

Обальчик — пуста порода.

Обід — отруйні рослини, що шкодять худобі (Прим. перекл.).

Глядільце — розлом гори, де видно шари гірських порід.

Чирла — яєчня оката.

Пехло — скребачка для розгрібання та розбирання піску.