Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

Пастка, в яку попали великий і малий мамонти, мала свою довгу історію. Її споруджували багато років. Почали лаштувати її ще діди теперішніх Червоних Лисиць. Спершу на цьому місці була невелика пастка на дрібних звірів. У неї ловилися лисиці й росомахи, малі козулі, зайці-біляки. Яма була вузька, завглибшки в людський зріст. Мисливці такі ями копали в різних місцях. Але це була «щаслива» яма. Її викопали на звіриній стежці саме там, де пролягав шлях з глибини лісу до берега річки. Грунт був м'який, дощова вода у ямі не застоювалася. Вона збігала в яр крізь товщу піску. Мисливці прикривали пастку хмизом, опалим листям, мохом та лишайником, а взимку ще й припорошували снігом.

Не бувало й року, щоб пастка не дарувала селищу по кілька спійманих звірів. Після кожного полювання пастку лагодили і налаштовували знову. Землю копали міцною, гострою палицею, згрібали в шкіряні мішки й виносили нагору.

З кожним роком яма ширшала і глибшала. В неї почали провалюватися дорослі козулі, оленята й молоді тури та бізони. Влітку таке траплялося рідше. Зимою, коли сніг припорошував усі сліди людей і штучний настил, пастка спрацьовувала чудово. Люди думали, що справжня причина мисливської вдачі — вміле чаклування, танці, бурмотіння бабусь і чарівницькі малюнки на стовбурах, дерев. В це вірили старі. В це вірили й молоді.

Років з тридцять тому в пастку провалився униз головою старий зубр. Пастка була дуже вузька, і зубр не міг з неї вибратись. Він страшенно ревів і бив задніми ногами. Краї ями обсипалися від ударів копит. Люди, зачувши ревище, знайшли зубра напівзасипаного піском, і добили його списами. Якось провалився в неї гігантський лось-самець. Він обвалив рогами брилу піску, зіп'явся дибки і вискочив з ями на очах у мисливців. Відтоді яму значно розширили і поглибили.

Художник Фао, якого тоді вважали кращим ловцем, придумав новий спосіб — вкопувати в дно ями міцний спис. Потім почали ставити в яму загострену жердину, щоб на неї нахромлювалися звірі. Правда, важкий носоріг, наче тріску, переломив цю ялинову жердину. Тоді Червоні Лисиці притягнули цілу колоду, обгризену бобрами. Обпалили один кінець її на багатті і застругали кремінними ножами. Це страшне знаряддя міцно й глибоко вкопали на дні.

Звірі відчували пастку і обходили її. Але мисливці нову стежку перед загоном завалили деревами й таким чином спрямовували здобич на давній шлях. Три роки підряд до пастки попадали молоді хумми.

Вожак трубив і шаленів у ямі, мов ураган. Ледве вдалося йому звестися на ноги. Колоди, що провалилися разом з ним, тріщали, як сірники, під його ногами. Хоботом він жбурляв хмиз і пісок і намагався стати дибки, але величезні дуги його бивнів врізалися в краї пастки й заважали йому ще більше, ніж гостра колода, що розпорола йому черево. Мисливці зчинили неймовірний галас. Велетень був у полоні, але й у полоні він був страшний!

В голову звіра полетіли списи й каміння. Полонений люто затрубив, шерсть у нього на загривку настовбурчилась, білки очей налилися кров'ю.

Уа набрав піску й жбурнув хуммі в очі. Улла теж набрав у жменю піску й виліз на піщану купу, ближче до звіра. Раптом пісок під ним поїхав, купа обвалилася, і Улла ковзнув на самий край ями. Величезним хоботом страховисько скинуло його на дно.

Жіночий вереск розітнув повітря. Мисливці відсахнулись і на мить завмерли від жаху. Долинув несамовитий крик Улли. Потім крик враз урвався, і Уллині ребра затріщали під важкою ступнею мамонта.

Юрба опам'яталась, і нова хвиля криків, верещання і ревіння пролунали в лісі. 3нову полетіли списи й каміння. Уа зірвав свою торбину, набив її піском і сипнув у морду хуммі.

Хумма заплющив очі і більше не піднімав важких повік. Тепер він тільки люто ревів і мотав хоботом.

Старий хумма сконав другого дня. Затоптав він і нещасного Уллу і слоненя.

Прудкі гінці прибігли кликати жінок та дітей на бенкет. Балла байдуже вислухала звістку про смерть Улли. Відтоді як Улла пішов восени, а Балла повернулася в зимову землянку, вона не вважала Уллу за свого чоловіка. Жінка не могла забути, що Улла показав себе як боягуз і від чаклуна її врятували інші. Уа, цей сміливий хлопчик, перший кинувся на страшного Куолу, а її чоловік не міг подолати заячої полохливості перед чаклуном.

Разом з дітьми та літніми жителями на чолі з Каху жінки Чорнобурих рушили до пастки. Це було схоже на справжнє переселення, бо йшли з мішками і домашнім начинням. Біля забитого хумми збиралися жити довго, бо їжі мало вистачити на багато днів. До того ж до пастки може потрапити нова здобич.

Коло мамонта виросло тимчасове стійбище, викопали мисливські землянки. Червоні і Чорнобурі Лисиці уживалися завжди дружно, вони були добрими сусідами й належали до тих родів, що брали між собою шлюби. Жінки вибирали собі з сусіднього селища чоловіків, а мисливці — дружин.

І цього разу м'ясо вбитого хумми їли разом. Тільки шкура і бивні переходили у власність до тих, хто робив пастку.

Перед початком бенкету зустрілися дві родоначальниці: Ло і Каху. Ло, Мати матерів Червоних Лисиць, була міцна, сильна стара жінка, на цілу голову вища за маленьку Каху. Перш ніж розпочати бенкет, обидві жінки повинні були сказати заклинання. З'їсти старого хумму — не просто. Сильний хумма, сильна і його тінь. Помста страшного двійника може бути жахлива. Її потрібно було передусім заворожити. В той час як чоловіки поралися коло слонової туші, обидві жінки-родоначальниці почали свої заклинання в найтеплішій землянці, куди їх привели матері обох селищ.

Посеред землянки яскраво горіло вогнище. Сірий дим стелився під стелею і виходив у горішній отвір. В землянці було душно, жарко й вогко.

Обидві жінки перед вогнем бурмотіли малозрозумілі слова. Вони то сідали на розстелені шкури, то ставали на коліна. В низькій землянці не можна підвестися на повний зріст, бо тоді дим