Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Чорт із нею. Забирайте її.

Мене вдарили кілька разів ногами. Я завмер, нібито без свідомості, обличчям в асфальт. А потім хлопці витягли Марину з машини, кинули на заднє сидіння свого все-таки не дуже постраждалого авто і поїхали геть.

Я піднявся, струсив із себе пил і закурив.

— Мда, — сказав Дмитро, який вийшов з темряви. — Не вдалося.

— Нічого, — сказав я. — Зараз вони її налякають… І тоді…

А якщо ні?

Але ці хлопці вміли лякати.

Бойові мистецтва диктували необхідність культивування чіткого ставлення до смерті ще до реальної битви, і оволодіння їх технологіями розглядалося як релігійний подвиг, який робить людину абсолютно непереможною, незалежно від результату бою.

Викладені на столі інструменти були куплені поспіхом. У найближчому супермаркеті. Але, незважаючи на це, виглядали вони більш ніж моторошно: щипці, ножі і пилки для різання металу, кілька молотків, дриль, глянувши на який, один з новозеландців сказав:

— Треба поставити тонше свердло. Якщо свердлити череп цим, то він розколеться, як кавун… — причому це не були суто теоретичні знання. Подібні речі багатьом із них доводилося робити. У далекі часи, які тепер уже здаються страшним сном.

І як у ті далекі часи, вони притягли дівчинку у величезний підвал і посадили на стілець під єдиною лампою, яка освітлювала її і стіл із розкладеними інструментами для катувань.

— Ви мерзотники, — сказала Маринка.

Але ніхто навіть не глянув на неї.

— Отже, — сказав один з бойовиків-ветеранів. — Де диск?

— Зараз прийде мій тато, — сказала Марина, — і ви будете плакати.

— Та ти що? — один із них зробив крок і вдарив її по обличчю.

— Я розповім вітчиму! — закричала вона. — І він закопає вас усіх.

— Твій вітчим дозволив нам робити з тобою все, що нам заманеться, — сказав стрілець, який прожив останні років вісім серед маорі, які хоч і прилучилися до цивілізації, але все-таки ще пам’ятали традиції канібалізму. Хоча варто зауважити, що холоднокровним убивцею він був і до того, як приїхав на їхні острови. — Нам потрібен диск. А от чи будеш ти кульгати після того, як віддаси його нам, і чи взагалі зможеш пересуватися без інвалідної коляски…

— «Дівчинку треба покарати», сказав він. От ми тебе й караємо.

Майже осліпла від яскравого світла, спрямованого просто їй в очі, Марина не бачила нікого з тих, хто говорив з нею.

Не бачила вона й мене з Дмитром, хоча стояли ми від неї зовсім недалеко.

— Ви думаєте, що якщо покалічите мене, то вітчим простить вам? — запитала вона.

— Думаю, так, — сказав хтось і знову вдарив її. Не боляче, але дуже лунко.

— У мого тата є друг Сашко, — злизнувши з губи кров, сказала Марина. — Коли він довідається, що ви зі мною зробили…

Сашка ми свідомо не взяли з собою зовсім. Надто вже він прив’язався до дівчинки, і надто добре ми знали про те, як швидко й майже без приводу він утрачає контроль над собою. Навіть у грі. Ми ж із Дмитром ставилися до всього, що відбувалось, цілком спокійно. За все треба платити. За можливість полюбити — теж.

А ще: «Він повинен уміти відкинути страх і відректися від власного життя. Це і є закінчене коло».

— Добре, — до неї підійшли відразу троє, — почнемо.

Третій схопив її за волосся, притискаючи до спинки стільця. Двоє перших, закинувши її ногу на стіл, стягнули з неї армійський черевик.

Зворушлива смугаста шкарпеточка з рожевим кінчиком…

— Ну? Де диск?

— Нема, — відповіла Маринка.

— Нема, то нема, — вони зірвали шкарпетку, і один із них узявся за різак по металу. — Якщо відрізати по одному пальцю, то дуже скоро перестаєш відчувати біль. Тому боляче буде тільки перші три рази…

І тоді другий ударив Марину з такою силою, що разом зі стільцем вона впала на підлогу, а той, що стояв у неї за спиною, узявся здувати зі своєї розкритої долоні вирване волосся.

Дівчинку підняли, знову закинули її ногу на стіл, і той, що тримав у руках величезні сталеві гострозубці, підніс їх до її малесенького мізинця.

— Мені пофіг, — сказав він. — Мені потрібен диск.