Читати книгу - "Мій тато — кілер"

А інший додав:

— Нам сказали, що тебе ми можемо взагалі не привозити.

— Це неправда, — сказала моя дочка.

— Правда, — і в його голосі було стільки втомленої байдужості, що Марина повірила.

Повірила і злякалася.

Справжня хоробрість полягає в тому, щоб жити, коли годиться жити, і вмерти, коли годиться вмерти. До смерті варто йти з чітким усвідомленням того, що слід робити самураю, а що принижує його гідність.

Але чи годиться все це для дванадцятирічної дівчинки?

— Я віддам, — сказала вона, і вперше за той неповний місяць, що я провів разом з нею, я побачив не байдужо-злісного підлітка, який занадто рано подорослішав, нелюбленого, ображеного, а маленьку дівчинку Маринку. Вперше відчувши, що вона — це саме та дитина, яка колись усміхнулась мені з колиски і яку я згадував усе своє життя.

Вона заплакала, і ці сльози розтопили той лід, який я стільки років нашаровував на своїй душі нескінченними: «добре», «забули», «її ніколи не було», «вона навряд чи знає, що я взагалі є», «ми ніколи не зустрінемося, то навіщо псувати собі настрій» тощо.

Вона дивилася на своїх мучителів маленьким беззахисним дитинчам, і цей повний сліз погляд перетворив мене саме на того, ким я мав бути всі ці роки, — на батька дівчинки, яка не могла без мене. Чому? Цього я не знаю. Не могла. І все.

І витягши пістолет (якби він був заряджений бойовими, а не холостими патронами, я зробив би те ж саме), я почав стріляти. А найняті Дмитром хлопці почали падати.

І з кожним пострілом Марина здригалася.

Одне з останніх досягнень японського кінематографа: гран-прі на XXI Московському міжнародному кінофестивалі (1999 р.) одержав фільм патріарха японського кіно Кането Сіндо «Жага життя».

— Ну, як ти тут?

— Таточку! — вона кинулася до мене. — Татку!

Притулившись до мене, вчепившись у мою куртку так, що аж пальці побіліли.

— Як добре, що ти прийшов! Я знала!.. Я знала, що ти… прийдеш! Тату! Таточку!.. Татусю!

Якби вона ніколи мене не відпускала…

Я привіз Маринку додому, і наступні три дні ми прожили в справжній ідилії.

— Дуже страшно? — запитала вона.

— Та не те, щоб дуже…

— І нічим не замажеш, — вона знову повернулася до дзеркала і вкотре взялась розглядати величезний синець на обличчі. — А, нехай.

— Можемо залишитися вдома.

— Ні, ходімо.

— Поводи мене містом.

— Навіщо? — запитав я.

— Я хочу побачити ті кінотеатри, у які ти ходиш, хочу купувати їжу в магазинах, у яких ти купуєш. Хочу подивитися на твою роботу. Я хочу знати, як ти живеш.

— Це може бути дуже нудно, — сказав я.

— Ні, навіть не думай про таке, — заперечила мені моя дочка. — Навпаки: це буде дуже й дуже класно.

Я почав з того, що розповів їй про свій сад бонсай.

— У малому треба вміти бачити велике, а в звичайному — дивне…

Я ввімкнув комп’ютер і показав їй, як торгую на біржі.

— Щодня? — запитала Марина.

— Щодня.

— Тоді вийди. Маю на увазі — з кімнати.

— Навіщо?

— Я не хочу, щоб ти дивився.

Вона покликала мене через десять хвилин.

— Умикай.

Я ввімкнув комп’ютер, і маленька дівчинка у величезних черевиках вийшла через дверцята-заставку, щоб потім бродити відкритими вікнами екрана, махати мені рукою, стомлюватися, запитувати