Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

повсякчас. Але так уже заведено в дарвенхардців — можна не мати часу на здобування їжі чи сон, та треба завжди бути певним, що зброя в порядку. Яка різниця, чи ти повечеряв, коли помреш через нерозважливість. Дві стріли чоловік відклав убік — з ними було щось не так і Всевлад, найпевніше, зробить з них запасні, замінивши дерев’яні частини на нові, вирізавши з якогось дерева на шляху, але коли ми прибудемо до першого ж міста, де є дарвенхардський арсенал — він обміняє їх на ті, що повністю були зроблені в Дарвенхарді. Там використовують дерево, укріплене спеціальними розчинами. Це якщо проблема в них. Якщо ж щось із вістрями — їх переплавлять.

— Ну, нічого, але ти впорався.

— Як ти звільнив її руку? — спитала Либідь тихо.

— Розтиснув щелепи. Я ще такого не бачила і навіть не думала, що людина здатна на подібне! Собачі щелепи буває не розтиснути, а тут такі... — відповіла за Всевлада Златодара і здригнулась від спогаду. — Я не знаю, дарвенхардці, чому ваші тіла такі сильні, та зараз я неймовірно цьому рада. І не думала, що колись відчуватиму вдячність до вашого брата, та це так.

— Ти виграла мені час. Не кидати ж тебе було після цього, — все так само спокійно проказав Всевлад. Але відповідь вийшла напрочуд дружелюбною.

Якийсь час ще теревенили про те, про се, аж зрештою я відчула, що втомилась від товариства. Підвелась і попростувала собі в пітьму. Ми прямували лісом, і так мало тривати ще доволі довгий час. Я раділа цьому — то були ліси мого дитинства. А за ними мав початись світ із проблемами, з виконанням обіцянок, з повсякчасною обережністю. А поки було ще кілька днів на відносний перепочинок. Коли обережність... ну, більш звична. Стандартна, чи що.

Чутливим слухом вловила плюскіт води і пішла на звук. Це не струмок, точно, бо мороз просто шалений і маленькі водойми замерзають. Та навіть великі, якщо непротічні.

Хвилин за десять я вийшла на берег неширокої, але стрімкої і, видається, глибокої ріки. Не думаючи й миті, скинула на землю зброю, важкий плащ, а за ним — взуття й увесь одяг. Вступила в темну воду — вона була непроникною навіть для мого зору.

Тілом одразу ж пройшла хвиля страшної студені, так, наче шкіру закололи тисячі дрібних лез. Закортіло вийти назад і мерщій закутатись в своє хутро. Але я натомість пішла вперед, а за мить зісковзнула ногами і пірнула з головою — різко, зненацька. Не думала, що глибина буде отак одразу. Від несподіванки хапнула ротом трохи води і випустила повітря. Хтось би злякався, та не дарвенхарка — я відчула тільки досаду. Тіло наче скувало кригою.

Дочекалась, коли п’яти вперлися в кам’янисте гостре дно і, відштовхнувшись ними, стрімко виринула.

А за мить щось важке шубовснуло в воду за метр від мене.

Я вчепилась рукою в найближчий великий камінь, що стирчав з води — течія була норовливою і сперечатись із нею я не мала бажання. Було надзвичайно холодно — хоч і не так вже, як у мить занурення. Зараз на якийсь час тіло почне відчувати тепло — і якраз ті хвилини й варто лишатись у воді. А потім треба буде вилазити і вертатись туди, де вогонь, — застудитись мені важко, але випробовувати удачу не варто. Адже достатньо було виринути, як волосся почало вкриватись інеєм. Серце билось, як шалене, — я вдивлялася в темну воду, але ніхто з неї не з’являвся.

Аж раптом сильні руки обійняли мене за стан, а голос над самим вухом прошепотів:

— Я часом сумую за темрявою. Пам’ятаєш, яким був наш зір до того, як ми почали пити «трунок сили»? Коли можна було тільки слухати і відчувати. Тоді не довелось би вичікувати моменту, як ти звалишся в воду і на якийсь час не будеш ні чути, ні бачити, аби підкрастись непомітно.

— Та не встиг. Я чула, як ти шубовснув, — мовила я, відчуваючи водночас і зніяковіння, і радість.

Обернулася стрімко і обхопила Всевлада руками за шию. Разом нас не зносило течією — він досягав ногами дна і впевнено тримався проти течії. Не те, що я. Чоловік-скеля.

— Це тому, що ти впала в воду швидше, ніж я очікував. Роззява.

Я наблизила до нього обличчя так, що хмаринки пари від наших подихів злились в одну. Мені хотілося розізлитись на Всевлада за те, що він підглядав за мною. І за те, що зараз ми геть оголені. Притискаємось одне од одного.

Але я не могла. Не хотіла.

— А, може, ти просто на щось задивився?

Він не відповів, а поцілував мене — повільно, з насолодою. Я заплющила очі, відчуваючи, як тепер мені не те що тепло, а й навіть гаряче. Хіба таке можливо в річці, на поверхні якої плаває лід?

Всевладові руки ковзнули моєю талією до стегон, а тоді раптом піднялись назад і, підхопивши, висадили на плаский камінь, з якого можна було перескочити на берег. Я від несподіванки і зніяковіння зойкнула. Тіло одразу ж опинилось в лещатах морозного повітря.

— Годі з тебе, русалко. Час одягатись, бо примерзнемо до дна.

Не чекаючи відповіді, чоловік лишив цілунок на