Читати книгу - "Терези"

– Ти погано мене чуєш?!

– Куди ви поділи гроші?!

Водій штурхнув його так, що Максим відлетів на пару метрів і впав на асфальт.

Звісно битися, – відповіла голосом Лешека найближча зірка. – Бо інакше навіщо нас створено за образом і подобою?

– Дивіться, щоб у Карпатах нічого не трапилося… – прошепотів крізь зуби Максим. Якось само собою вихопилося. Наче ненавмисно…

Посмішка в одну мить злетіла з задоволеного обличчя. Водій втупився очима у нього, замість накладної. А Максим під тим поглядом встав і попрямував до змінного, щоб отримати від нього підборку і піти складати ліки на наступний рейс.

Любомира, який і не Любомир зовсім, ніде не було видно. Мабуть, не та зміна.

Шістдесят тисяч або у Шумахера, або у бородатого змінного. Або у когось із тих, хто ними керує…

Голови полетіли вже наступного дня. Менеджерам-махінаторам дали три дні на повернення боргів. Їхні заяви на звільнення лежали у відділі кадрів віддавна разом із заявами про прийом на роботу. Такий хід хоч і був незаконним, але значно полегшував працедавцю життя. Вони навіть пробували щось пояснити, перелякані сучі діти, натомість їм пообіцяли, що не дадуть ходу заявам, якщо всі кошти будуть повернені.

Чи повірили вони цим обіцянкам, розлюченого шефа не цікавило. Його цікавило інше.

Олександр розгорнув свій записник. Підозрюваний № 7: головний програміст фірми «Конвалія» Євген Васильківський. З його світлим розумом можна провернути такі махінації, перед якими покладення чужих грошей на депозит – дитячі забавки.

І ще. У нього на ключових постах звільнилися три вакансії. Одну з них, закарпатську, можна було б віддати новачку, але… Він її не заслужив. Поки що.

Інтернатура починалася в серпні. А до серпня треба було ще дожити. Після першої ночі на складі Максим почувався наче лимон після гарячого чаю.

Тому Марту помітив, коли мало не зіштовхнувся з нею на тролейбусній зупинці.

– А я думаю, ти чи не ти? Привітик, Максе!

Крупні сережки, розсипане до плечей хвилясте волосся, великі карі очі, пухкі губи, струнка фігура, джинсовий костюм зі стразами. Багато блиску, який їй ніколи не шкодив.

Вона вийшла з Вітькової робочої автівки і тепер підозріло оглядала хлопця. Не дивно, якщо він виглядав так само, як почувався.

Колись вони зустрічалися, знайомі казали про них, як про найкрасивішу пару у Львові, але не склалося.

– Привіт! Я після нічної зміни.

– Ага, зрозуміло.

– Де Вітьок?

– Поїхав у відрядження по регіону, ти ж знаєш, мотається, бонуси заробляє. Хочемо цього літа поїхати у Таїланд. А ти кудись збираєшся?

Щось клацнуло у нього всередині. Намагався триматися від неї подалі. Тепер вона була дівчиною його друга.

Хоча коли це йому заважало?..

– Відіспатися.

– Усе літо? – вона дзвінко розсміялася.

– Хотілося б. Але з понеділка знову на зміну.

– Впізнаю «Конвалію». Вітьок днював і ночував там, поки не звільнився.

– А… чому він звільнився, знаєш?

– Та через шефа. Той прийшов, укотре нагаркав на них, здається, навіть розбив об підлогу пляшку коньяку, яку знайшов у чиїйсь шухляді. От і урвався терпець. А ти як, призвичаюєшся?

– Я… я не знав, що там Лешек працював. І Олеся… А ти знала?

– Жахлива історія. Досі не вірю, що Олексія нема. Не хочу вірити… З Олесею зустрілася, вона не відповідала на дзвінки, то я пішла до неї.

– І як… вона?..

– Якась загальмована, ні на що не реагує, думаю, їй потрібен час. Ми з ними рідко останнім часом бачилися. А яка гарна була у нас компанія. Ти, я, Віктор, Лешек, Олеся… Пам’ятаєш, як ми жартували, що у нас навіть імена пасують одне одному: Макс і Марта, Олексій і Олеся, тільки Віктору ще якусь Вікторію знайти… Гарні були часи… Чому все так змінилося, Максе? Після того випадку… у Карпатах вони наче відгородилися від усіх, наче ми в чомусь винні. А в чому ми винні?..

Знову щось клацнуло в грудях. Наче дракон, великими гострими зубами.

Треба витягати меч і ставати з ним до бою. Але сил вистачало тільки на те, щоб дійти до ліжка.

Навіть роздягнутися сил не було.

Марта допомогла.

…Коли прокинувся, на душі було марудно.

Ніби й нічого страшного не трапилося, він прокинувся у своєму ліжку, Марти ніде не було видно, але на душі все одно було кепсько.

Як того червневого ранку під Славським…

– …Що тобі зрозуміло, Марто?

– Ти пам’ятаєш, як пила ті свої «колеса»?

– Ні, не пам’ятаю.

– Ти пішла одразу спати?

– Не пам’ятаю, кажу ж!

– А біля ліжка було якесь горнятко чи стакан?

– Біля ліжка?.. Кока-кола була півлітрова.

– Повна?

– Ні, майже порожня…

– Ага, значить, кока-кола…

– Що значить, «ага, значить»?

– Не розумієш? Хтось заходить на кухню, бачить сліди нашої з тобою п’янки, бере цю кока-колу, кидає туди твої таблетки і ставить на тумбочку біля твого ліжка. Прокинувшись від сушняка, ти автоматично випиваєш і знову засинаєш. Повір мені, коли сушняк – вип’єш і коку, і колу.

– Хто?

– Ну, як хто? А ти і цього не пам’ятаєш?

– Чого я ще не пам’ятаю? Марто?!

– Як ти виглянула у вікно – і зблідла, і сказала, що в тебе має бути ще якийсь вишневий лікер. Коли ти пішла за ним, я крадькома визирнула з вікна і побачила «Шкоду». Ну, ту що «Фабія»… Помаранчеву.

– «Шкоду»?

– Так.

– Його «Шкоду»?

– Ну так. А ти точно нічого не пам’ятаєш?

– «Шкоду» я пригадую, вона стояла у дворі, а потім… потім я прокинулася вночі… і мені було дуже зле… Я подумала, що то від вина… Ти хочеш сказати, що він… що то він підмішав мені снодійне?

– Може, він і не збирався, просто хотів побачитись, як-не-як – роковини тих жахливих подій, може совість раптом прокинулася, хоча навряд… Двері відчинені, от він і увійшов, а ти й не почула… А тоді заглянув на кухню, помітив цю упаковку у смітнику, витягнув і зметикував, що втрачати такий шанс не можна. Він же добре шарить у фармакології.

– Який шанс?

– Ти знаєш про нього таке, чого він волів би про себе не знати. Ти все життя будеш шантажувати його, ну а кому це сподобається?

– Чим шантажувати?

– Мовчанням, чим же іще.

– ?

– Дорогий мій Олесику, яка ти ще наївна. Макс тільки прикидається пай-хлопчиком, якби він був порядним, то вже давно б тобі зателефонував і вибачився для початку. От буквально вчора зустріла його на зупинці, штормило його конкретно, був без машини, а зачувши, що Вітьок у відрядженні, одразу став