Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Доки я шукав на горищі якого клаптя паперу і олівчика, я просив одночасно Бога, що він уявлявся мені схожим на нашого поштаря Фішера, тільки без велосипеда, явити мені чудо і порятувати коли не мене, то Вірочку, Аліночку і маленького Андрійка, якого я, по-правді, ніколи і не бачив, від нужди і голодної смерті. Мої благання, певно, досягли якоїсь потойбічної інстанції, не думаю, що то був Господь Бог наш, бо він, як мені уявляється, не по фінансовій частині.

Як говорили древні китайці — не було б випадку, не було б оповідки. Коли я почув, як східцями до горища через три приступки збігає у кросівках Віра, а слідом далеко позаду стукає підборами Аліна, у мене вже не було нагальної потреби вішатися а чи якось інакше втікати від життя.

І коли вони обидві уломилися на горище, причому Аліна спромоглась якимось чином Віру випередити, я, іще не прийшовши гаразд до тями через подіяне поперед моїми очима чудо, тихенько, майже пошепки, спитав:

— А що, дівчатка, чи не записатися нам і справді у масони?

Потім, уже за тиждень, як ми тішилися на осонні одного маленького кафе у Парижі і пригадували той чудний випадок, мої красуні запевняли мене, що насправді я не прошепотів, а закричав, загорлав і загарчав одночасно, і то так голосно, що аж у корівнику Зеппа знавіснілі корови виломили загородку і завіялися на три дні у Альпи, на пошуки того бика, образ якого набрав колись старий содоміст Зевс, що один міг так любовно і призивно зваблювати жіноцтво.

Більш за те, вони, я маю на увазі тепер Віру і Аліну, твердили в один голос, що зроду не бачили такого вродливого мачо, і під тим мачо вони мали на увазі мене, невеличкого і доволі потворного кастрата.

Тоді я зрозумів, яку силу мають гроші. А значно пізніше, коли ми уж повернулися із мандрів і до нашого життя увірвався Четвертий, мені дано було збагнути іще одну просту істину, а саме — коли Бог хоче нас покарати, він виконує наші бажання.

Але той відтинок часу, який відділяв ці події, сім нескінченних місяців, я був майже щасливим і абсолютно безтурботним, або краще, абсолютно щасливим і майже безтурботним. І те нетривке щастя дали мені гроші.

Отож, коли переполох трохи вщух і ми перелічили гроші, і їх виявилося значно більше, аніж якби Аліна працювала на терені садо-мазо кілька сотень років, коли ми потім, після другого переполоху, вчиненого Аліниним питанням: «А що, коли ті грошики покійного Костантинопулоса фальшиві?», вибірково перевірили тисячодоларові купюри із тридцяти тлустих, по сто купюр кожний, пакетиків, і пересвідчилися, що володіємо трьома мільйонами, постало питання — а чи маємо ми право тими грошима скористатися. Вірніш, питання постало не само по собі, його поставила Віра, і Аліна подратовано відповіла, що її невістка має таку звичку з дитинства — ставити питання, що вона сама називає етичними, а Аліна — дурними.

Як би там воно не було, а питання тяжіло над нами у вигляді Немезиди, і та дівиця погрожувала мечем і, як доводила Віра, добрячим строком у в'язниці. Аліна, як завжди розважлива і спокійна, запропонувала почати з питань не етичних, а практичних.

Перше і найлегше звучало: звідки я взагалі взяв, що ті гроші належали Костантинопулосові?

Те питання було не просто найлегшим, воно було просто риторичним. Акуратно наповнена грошима течка, яку я видобув із старого картону і яка, здавалося, була під оті три мільйони доларів виготовлена (я так і уявляв собі Костантинопулоса, як він питається у продавщиці на течку об'ємом три мільйони), так от, її я бачив у Костантинопулоса двічі. Першого разу, як він, помахуючи нею, наче повія сумочкою із запасом серветок і презервативів, чимчикував до автобусної зупинки, що була поперед Зепповим корівником, а другого разу, як він за кілька годин потому повертався від корівника і та течка була вже важкенька, бо він ішов, кульгаючи і припадаючи на праву ногу.

Окрім того, аби встановити власника течки, мені не потребувалося навіть отой епізод спостерігати — вона так тхнула часником, овечим сиром і задушливо-солодким потом, що мені потім інколи снилося, буцімто бетон, якого ми замовили у нордландців і куди замурували замороженого Костантинопулоса, виявився неякісним, і той грек, чи хто він там був, являвся мені, із бурулькою на носі, замогильним голосом хрипів: «Віддай грошики». І коли я прокидався, то над моїм ліжком іще довго витав овечо-часничний дух. Я уже говорив вам, що у мене абсолютна нюхова пам'ять.

Друге питання видавалося важчим. Звідки Костантинопулос узяв ті гроші? Алінина відповідь — у банку — виключалася. Того дня, як він повертався від корівника, і ніс ту течку уже так обережно, начебто вона була наповнена майсенською старовинною порцеляною (тепер я знаю, що так носять три мільйони), була неділя. От-от, саме неділя, той святий для будь-якого банківського клерка день, коли ніякі мільйони чи трильйони не виманять його від телевізора, а банкомати, як мені відомо, такими грошима не оперують. Ясно було, як Божий день, що гроші Костантинопулос отримав від Зеппі. Не зовсім ясно було, правда, звідкіля у нашого занюханого фермера з його трьома корівцями знайшлося аж три мільйони. Тій «пуццле», як кажуть оберхольцландці, не вистачало усього лише одного, але ключового елементу, що без нього картинка не мала жодного сенсу. І лише як потому сплило стільки часу, я натрапив на невеличку статтю у одному дамському часописі, що його якось забула у мене гарненька ветеринарочка. І тепер, якби се комусь було цікаво, я знаю достеменно — то були гроші коров'ячої мафії. Атож, ланцюжок замкнувся — Зеппі — корови — Костантинопулос — гроші.