Читати книгу - "Брати-віталійці"

Уже підхопили були на мотуззя другу гармату — як нагло пролунав страшенний вибух. Клаус і Дитячий Бас покотились палубою. Хтось підпалив комору з порохом. Цього пірати сподівались. Треба абищо забрати й третю дорогоцінну гармату. Проте не вдалося: розтрощене судно тонуло надто швидко. Двоє тигрян так і не вилізли з його трюму: їх разом із забитими й тяжкопораненими проковтнуло вировище, яке рознуртував корабель, що йшов на дно.

«Бігун» застряв біля «Шумія». Гедеке бідкався і лаявся на всі спусти, але коли підійшов Штертебекер, то щиро засміявся і подав йому руку.

— Ти меткіший від мене, друже! — вигукнув Мікаель.

— Щасливіший! — відповів Клаус. — 3 тобою лихо лучилось, бо ти без жодної гармати. Ось я тобі доставив аж дві. Рани, гадаю, самі залікуєте.

— Досить однієї! — зрадів Гедеке. — Превелике спасибі й за неї.

— Тоді другу хай забере магістр.

— А що тобі? — спитав Вігбольд.

— Я забираю третю, — відповів Штертебекер, приховуючи, що вона пішла на дно.

Датські гармати забили шістьох шуміян. Штертебекер стратився чотирма убитими і сімома пораненими — дехто зазнав навіть тяжкого каліцтва: двоє розбійників позостались без однієї руки. Скалічених розмістили у долішніх каютах. Мертвих прив’язали до дощок з металевими обтяжками. Матроси зібрались на палубі і завели своєї розбійницької пісні:

На Сконе пірати зрівняли з землею кілька замків. Узявши Ліндгольм, Штертебекер довідався, що Вульфлям виїхав до Вісбі на Готланд. Клаус не йняв віри. Він добував замок за замком, оббирав їх і спалював. А Вульвекена мов злидень злизав! Моряків тішила багата здобич, Штертебекерові світ був не милий. Ненависний ворог минав його рук.

— Зачекай, негіднику, — мовив собі Клаус подумки. — Врешті ми рознюхаємо, де твоя нора. Своєю смертю ти не сконаєш. Перш як простягати ноги, ти плазуватимеш рачки і благатимеш у нас прощення. Твоїм суддею буду я, Клаус Штертебекер! Ти не втечеш од мене, вовчий породку!

Десь у жнива розбійники повернулись до Вісмара. Городяни бучно привітали їх, але радники кривились на них, мов середа на п’ятницю.

Генніг Мантойфель ревне скаржився і зводив наклепи на побратимів.

Хлопські капітани розповіли, як вони бились на льоду, як знищили датське судно, що вистежувало піратів, як перетворили на купу сміття дев’ять Сконенських замків.

А чого доброго вчинили Мантойфель, Прен і Люхов?

Радники мовчали. Таки так, ці отамани не мали чим похвалитись.

— Панове! — заговорив Клаус. — Я вельми ціную свободу, а її ви обіцяли мені. Може, ми не до вподоби вам — скажіть. Ми з вами не назавжди зв’язані. Коли хочете, то здоровенькі бувайте!

Багатирня бажала чого завгодно, тільки не розриву з піратами. Клопоту було по тім’я, і йшлося панам не дуже гаразд. Маргарита шкодила купцям, як тільки знала. У Швеції не корився датській короні лише Стокгольм. До того ж Ганза, а надто могутній Любек, прагнули хутенько закінчити війну: мир і злагода на морі означали для неї дальший розквіт торгівлі. Треба абищо завдати вирішального удару Данії і втихомирити її. Затаких обставин безглуздо нехтувати піратськими суднами на чолі з нестямно хоробрими капітанами.

— Які у вас заміри на майбутнє? — спитали в один голос радники.

— А ми хочемо з вами пораятись, — улесливо відповів магістр.

Панам це сподобалось, і вони аж полагіднішали. Виявилось, у віталійців нема опорного пункту. Стокгольм далеченько від Ростока і Вісмара. Та й до того уздовж шведського узбережжя підстерігають на здобич датські пірати.

— Треба взяти Вісбі на Готланді! — заявив Клаус.

— Правильно, — підтримав його Гедеке. — Коли нам поталанить одібрати Готланд у Маргарити, то капець її пануванню на шведському узбережжі.

— Не так легко завоювати його, — мовила шляхта.

— Легко — не легко, але можна, — озвався Штертебекер. — Дайте нам на підмогу три кораблі та сотню добрих молодців, і Готланд буде наш.

— Мантойфель гадає, що з цього нічого не вийде, — зауважив хтось із панів.

— В нього не вийде, а в нас вийде, — відрубав Клаус.

Радники роздумували.

— Ручаюсь, панове, — запевняв Клаус, — що з нашими трьома кораблями та вашими трьома ми захопимо Готланд за іграшки. Але звольте спитати: ви, бува, чогось не чули про мого друга Герда Віндмакера, який сидить у штральзундській в’язниці?

— За нього просять тисячу любецьких гульденів!

— Будь ласка, я даю їх! —