Читати книгу - "Айвенго (укр)"

ці бандити належать до їхньої ватаги… Це те саме, що дорівняти лисиць наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підлі пси, чого домагається ваш хазяїн: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що залишилися ще двоє саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так убийте ж нас і завершіть цим своє лиходійство. Ви відібрали наші вільності, відберіть і життя. Якщо Седрик Сакс не в силі врятувати Англію, він готовий вмерти за неї. Скажіть вашому жорстокому хазяїнові, що я лише благаю його відпустити без всякої кривди леді Ровену.

Варта на ці слова відповідала мовчанням; на той час вони зупинилися перед брамою замку. Де Брасі тричі просурмив у ріг. Тоді стрільці, що висипали на мури при наближенні загону, поквапилися зійти вниз, опустити підйомний міст і впустити прибулих. Сторожа змусила бранців зійти з коней і відвела їх до залу, де їм запропонували сніданок; але ніхто, крім Ательстана, не доторкнувся до нього. Утім, йому теж не дали часу ґрунтовно зайнятися поданими стравами, бо варта повідомила його й Седрика, що їх помістять окремо від леді Ровени. Чинити опір було марно. Бранців змусили пройти до великої кімнати, склепінчаста стеля якої спиралася на незграбні саксонські колони.

Потім леді Ровену розлучили зі служницями і провели — дуже чемно, але не запитавши про її бажання, — до окремої кімнати. Така ж сумнівна пошана була виявлена і до Ревеки, попри благання її батька. Усіх слуг ретельно обшукали, обеззброїли і зачинили в особливому приміщенні.

Кімната, куди привели обох саксонських вождів, у той час слугувала чимось подібним до приміщення варти, хоча за давніх часів це був головний зал. З тих пір вона втратила своє важливе призначення, бо нинішній власник, з-поміж інших прибудов, зведених заради більшої зручності, безпеки й краси свого баронського житла, збудував собі новий розкішний зал, склепінчасту стел якого підтримували легкі витончені колони, а внутрішнє оздоблення свідчило про велику майстерність у використанні прикрас і орнаментів, які впроваджували нормани в архітектуру.

Сповнений гнівних роздумів про минуле й теперішнє, Седрик схвильовано крокував по кімнаті; тим часом Ательстан, якому природна апатія заміняла терпіння й філософську твердість духу, байдуже ставився до всього, крім дрібних негараздів.

Поки Сакс віддавався сумним міркуванням, двері їхньої в'язниці розчинилися і увійшов дворецький з білим жезлом у руці. Слідом за ним четверо слуг внесли стіл, заставлений стравами, вигляд і запах яких миттєво згладили в душі Ательстана всі попередні негаразди. Слуги, що принесли обід, були в масках і плащах.

— Що це за маскарад? — сказав Седрик. — Чи не вважаєте ви, що ми не знаємо, хто взяв нас у полон, якщо знаходимося в замку вашого хазяїна? Передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — продовжував він, користуючись нагодою почати переговори, — що єдиною метою вчиненого над нами насильства ми вважаємо протизаконне бажання збагатитися за наш рахунок. Скажіть йому, що ми готові задовольнити його користолюбство так само, як коли б мали справу із справжнім розбійником. Нехай призначить викуп за наше звільнення, і, якщо він не перевищить наших коштів, ми йому заплатимо.

Дворецький замість відповіді тільки кивнув головою.

— І ще передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — сказав Ательстан, — що я посилаю йому виклик на смертний бій і пропоную битися пішим чи кінним в будь-якому місці через вісім днів після нашого звільнення. Якщо він справжній лицар, то не наважиться відкласти двобій чи відмовитися дати мені задоволення.

— Я передам лицареві ваш виклик, — відповідав дворецький, — а поки що пропоную вам попоїсти.

Не встигли бранці насолодитися сніданком, як їхню увагу відвернули звуки рога, що пролунали перед брамою замку. Звуки ці тричі повторили виклик, і притому з такою силою, наче сурмив у ріг казковий лицар, який зупинився перед зачарованим замком і бажав зняти з нього закляття.

Сакси стрепенулися, скочили з місць і поспішили до вікна, але нічого не побачили, бо вікна виходили у двір замку. Однак, судячи з того, що тієї ж хвилини в замку знялася метушня, було ясно, що відбулась якась важлива подія.

РОЗДІЛ XIX

Надамо саксонським вождям змогу повернутися до перерваного сніданку, як тільки незадоволена цікавість дозволить їм віддатися заклику не втамованого ще голоду, і подивимося на ще більш нещасного бранця — Ісаака з Йорка. Бідного єврея заштовхнули в тюремний підвал замку, що знаходився глибоко під землею, глибше від дна навколишнього рову, і тому там було дуже сиро. Світло проходило лише крізь один-два невеликих отвори, до яких бранець не міг дістати рукою. Ланцюги і кайдани, що лишилися від колишніх в'язнів, висіли по стінах темниці. У кільцях одних кайданів стирчали дві напівзруйновані кістки людської ноги. В одному кінці цього лиховісного підземелля знаходилось широке вогнище, над яким були укріплені заіржавілі залізні ґрати.

Вигляд темниці міг примусити тремтіти й найхоробрішу людину. Однак тепер, перед лицем справжньої небезпеки, Ісаак був набагато спокійнішим, ніж раніше, коли перебував під владою уявлюваних жахів. Мисливці стверджують, що заєць зазнає більших мучень, поки собаки женуться за ним, ніж тоді, коли потрапляє їм у зуби. Мабуть, і євреї, яким доводилося завжди чогось побоюватись, звикли до думки про ймовірні мучення, отже, яке б випробування не чекало їх насправді, воно не стає для них несподіванкою. А саме несподіванка і змушує людей розгублюватись. До того ж Ісаак не вперше потрапляв у небезпечне становище. Він був уже досить досвідчений і сподівався, що й тепер йому вдасться позбутися лиха, подібно до того, як здобич іноді вислизає з рук мисливця. Але найбільше підтримувала бранця непохитна стійкість його племені і та тверда рішучість, з якою діти Ізраїлю переносили найжорстокіші утиски, аби не дати своїм мучителям того, що ті бажали від них одержати.