Читати книгу - "Комашина тарзанка"

себе так, ніби раптом почав у бібліотечній тиші перечитувати книгу, яку раніше намагався прочитати у галасі переповненої людьми кімнати. Таке бувало у нього раніше з книгами світової літератури, які він колись похапцем ковтав перед іспитом, зосереджуючись на самому лише сюжеті і моментах, які міг запитати викладач і які переважно здавалися учням нудними. Але коли траплялося перечитувати ці книги згодом, він раптом відкривав у них безліч не помічених раніше нюансів і деталей, які цілковито міняли враження від тексту.

Першим був спогад про бабусину конюшину. Сарона в дитинстві часто відвозили на літо до бабусі Аліції, яка мешкала у маленькому містечку. Йому подобалося проводити літо у великому і захаращеному старими предметами будинку. Чоловіка бабусі Аліції, дідуся Штефана, Сарон ніколи не бачив. Він був австрійським чиновником і їздив з перевірками по лікарнях сіл і малих містечок. У родині бабусі Аліції теж були австрійці, вона закінчила гімназію у Відні, а потім кілька років слухала лекції у Сорбонні. Після одруження вона наполягла на переїзді до будинку, в якому виросла. Хотіла, щоб її діти народилися саме тут. Абсолютно незрозуміло, як саме бабусі вдалося вижити тут під час і після війни, але вона категорично відмовилася виїздити до Відня, дідусь поїхав сам, сподіваючись забрати їх пізніше, але його вбили дорогою, а бабуся з батьком Сарона залишилися і вижили.

– Знаєш, це конюшина, – казала йому колись бабуся. – Вся справа у ній. Малою я постійно зривала квіти конюшини, витягувала по одній тичинці і висмоктувала нектар. Чомусь це смакувало мені краще за будь-які солодощі, мабуть, бракувало якихось вітамінів. Я ходила з квітками, як інші діти з льодяниками, і дуже сумувала, коли конюшина відцвітала. А потім, коли я була вже дорослою, раптом одного разу спробувала конюшину у Відні. І цей нектар був зовсім іншим. Не те щоб він мені не смакував. На той момент ця дитяча пристрасть уже не була такою актуальною. Але я чомусь злякалася. Мені здалося, що варто лише усвідомити, що в дитинстві конюшина була солодшою, як відразу почнеш старіти. Коли я повернулася потім сюди, це відчуття зникло, точніше, уже не видавалося мені таким страшним, хоча, ясна річ, конюшина вже теж не смакувала, як раніше.

Сарон у дитинстві теж пробував висмоктувати нектар із квіток конюшини, і йому навіть подобалося, хоча, можливо, це просто діяла магія бабусиних розповідей. Але тоді, коли він раптом надумав повернутися, ішлося не про смак нектару. Ішлося про те, щоб оселитися у місці, де не будеш боятися старіти.

Лист Сарона

Знаєш, у дитинстві бабуся Аліція часто розмовляла зі мною німецькою. І мені навіть здається, що я знаю, про що вона розмовляла, хоча німецьку так ніколи і не вивчив. Мені завжди здавалося, що ця мова десь живе у моїй свідомості і я зможу заговорити нею, достатньо лише дуже захотіти, натиснути на якусь уявну кнопку в глибині своєї пам’яті. Але кнопка так і не знайшлася, а я так і не вивчив мову далі необхідного для побутового порозуміння мінімуму. Мене самого завжди дивувало, чому так трапилося, у Німеччині я жив значно довше, ніж у Франції, але французькою володію значно краще, ніж німецькою. Хоча специфіка роботи кухаря не вимагає доброго знання мови, і у Франції я міг би обходитися таким же мінімумом слів, яким обходився у Німеччині.

Мені часом навіть сняться сни німецькою. Точніше, з німецькими написами на всіх тих антикварних предметах, яких було повно в будинку бабусі Аліції. Пригадуєш, ми колись їздили з тобою туди у дитинстві. Цікаво, як тепер виглядає цей будинок. Я чув, що у ньому відкрили краєзнавчий музей. Мабуть, навішали на стіни стендів із неточними кілометрівками, а екскурсовод розповідає про партизанів, чи про боївки УПА, не знаю, що тепер у моді в провінційних музеях. Мабуть, тепер боївками цікавляться більше, ніж червоними партизанами, але це не має значення. Адже все це ніяк не стосується бабусі Аліції.

Одруження було чи не найкоротшою фазою її життєпису. Принаймні, точно найкоротшим із усіх безхмарних періодів. Після війни бабуся замешкала з панною Мілею, вчителькою літератури однієї із середніх шкіл.

Я не знаю, що саме тримало їх обох у цьому затхлому провінційному містечку. Страшно навіть уявити, які чутки про них ходили, як усі сторонилися їх, дивно лише те, як це ніхто не написав анонімки куди слід, а якщо написав, то як ця анонімка не мала відповідних наслідків. Але напевно, вони все життя боялися, що справа дійде і до них, і цей прихований драматизм я інтуїтивно відчував малим, хоча і не здогадувався, у чому справа.

Тільки тепер я розумію, чому бабуся так не любила несподіваних візитів і здригалася щоразу, коли хтось дзвонив у двері. Чому блідла, коли приходили термінові телеграми. Чому вставала вночі перевірити, чи зачинені вхідні двері. Можливо, нічого особливого у її поведінці і не було, можливо, всі бабусі так реагують або так реагували тоді, бо такі були часи. Але я завжди був переконаний, що у бабусиному житті є якась таємниця, яка відрізняє її від інших.

Пані Міля теж була одружена ще до війни, але дітей не мала, її чоловік загинув на фронті, а сама вона мріяла піти в монастир. Можливо, її виснажливе і невдячне вчителювання якоюсь мірою замінило їй подвижництво монашого життя. Бабуся Аліція і пані Міля ні від кого не приховували своїх стосунків, з часом усі звикли, що вони живуть разом, і питання про те, чому саме так трапилося, нікого не цікавило. Зрештою, бабуся завжди казала, що у ті часи люди мали достатньо власних проблем і менше втручалися у життя інших.

Я пригадую, як ми снідали в саду всі троє. У дитинстві я завжди вставав рано, але мені ніколи не вдавалося випередити пані Мілю. На момент мого прокидання вона переважно уже була вбрана і бадьоро поралася по господарству, поки я, ще напівсонний, спускався сходами до кухні. Ми виносили у сад усе для сніданку, і це займало досить багато часу, бо пані Міля і бабуся Аліція ніколи не їли абияк, стіл завжди мав бути дбайливо накритий. Біла скатертина завжди була ідеально чистою, накрохмаленою і випрасуваною. У бабусі в креденсі акуратні стосики таких скатертин ручної вишивки білим по білому, перекладені лавандою і ялівцем, займали цілу полицю. Цікаво, чи збереглася у цьому краєзнавчому музеї хоча б частина бабусиного посуду, не розумію, чому батьки не забрали його. Порцеляновий кавник зі спеціальною підставкою-підсвічником, щоб кава не вихолола надворі.