Читати книгу - "Основи кримінально-правової кваліфікації"

В цілому ж можна стверджувати, що при кримінально-правовій оцінці діяння мають застосовуватися всі правила кваліфікації, які є формально обов’язковими, логічно несуперечливими, становлять собою елемент системи відповідних положень і не випадають із неї.

Вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються

Чинне кримінальне законодавство не дозволяє однозначно кваліфікувати цілий ряд типових ситуацій. Це, наприклад, готування чи замах на злочин при неконкретизованому умислі, помилка в наявності кваліфікуючих ознак злочину тощо. Теоретично можливі варіанти кваліфікації, які є більш сприятливими для обвинуваченого, підсудного, чи навпаки.

В теорії кримінального права здавна обґрунтовується, що всякі сумніви при тлумаченні закону, його застосуванні повинні вирішуватися на користь підсудного. Відповідні положення були відомі ще римському праву. В найвідомішій його пам'ятці — Дігестах Юстиніана були закріплені положення:

- in poenalibus causis benignius interpretandum est; in dubiis — mitium (в кримінальних справах закон тлумачиться поблажливо для підсудного; в сумнівних випадках — тим більше);

- interpreattione legum poena mollindae sunt quam asperandea (тлумачення закону про покарання має бути скоріше м'яким, ніж суворим)

Відповідна позиція знайшла своє відображення і в роботах криміналістів в наступні періоди. Н.С. Таганцев підкреслює, що при вирішенні суперечностей, які зустрічаються в законах, право кримінальне виробило кілька положень, які, втім, аналогічні з принципами права цивільного, серед них те, що у випадку сумніву повинен застосовуватися закон, найбільш поблажливий до підсудного[19]. П.І. Люблінський, М.Д. Шаргородський необхідність вирішувати сумніви на користь підсудного також поставили на перше місце серед вимог до логічного тлумачення закону[20].

Стосовно вирішення аналогічного питання — при сумніву у оцінці доказів — в кримінально-процесуальному праві існує визнане теорією та закріплене в одній з постанов Пленуму Верховного Суду СРСР 1969р., "Про судовий вирок" положення, що сумніви трактуються на користь обвинуваченого. Міжнародно-правові пакти про права людини, практика їх застосування також виходять з позиції, згідно якої недоліки в законодавстві, сумнівні положення не можуть погіршувати положення людини[21]. Конституція України в ч. 3 ст. 62 прямо вказує, що усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Як справедливо вказував В.М. Савіцкій, правило про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, по-перше, служить додатковим стимулом для органів обвинувачення і суду в їх прагненні максимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, а, по-друге, це правило вказує, як же слід вчинити, якщо від сумнівів позбавитися все ж таки не вдалося[22]. В основі правила про тлумачення нездоланних сумнівів на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного знаходиться право на захист, вказане правило зобов'язує прикласти всі зусилля для того, щоб спростувати ці сумніви[23].

Видається, що це правило в повній мірі повинно поширюватися і на вирішення питань кримінально-правової кваліфікації. Перш за все, воно відповідає наведеним вище загальноправовим принципам, відповідно з якими неясність закону, його недоліки, будь-які недопрацювання відповідних державних органів не повинні погіршувати становище громадянина[24].

Крім того, відомо, що право на притягнення до кримінальної відповідальності, на офіційну кримінально-правову кваліфікацію дій особи — це прерогатива держави. Воно реалізується на підставі встановленого цією ж державою закону. У випадку ж нечіткості закону виникає колізія між інтересами держави та громадянина, дії якого кваліфікуються. В силу загальновизнаного в сучасному праві пріоритету прав громадянина — індивідуальних прав над правами держави і суспільства, питання кваліфікації повинні вирішуватися на користь особи, дії якої кваліфікуються.

Нарешті, принцип, відповідно до якого спірні питання кримінально-правової кваліфікації мають вирішуватися на користь громадянина, випливають також з презумпції невинуватості. Ця презумпція передбачає, що обов'язок доказування вини, а отже й того, що особа повинна нести відповідальність за певною кримінально-правовою нормою, покладається на державу. Якщо ж уповноважені державою органи однозначно не довели, що слід застосовувати чітко визначену кримінально-правову норму, то застосовуватися має більш сприятлива для особи норма (звісно, якщо і її застосування належно обґрунтовано).

Разом з тим, наявність сумнівних з позиції кваліфікації положень свідчить