Читати книгу - "Аеніль"

Дівчата вийшли з кімнати і пішли далі вузеньким коридором. Вони уважно приглядалися до дверей. У видноколі було помітно частину дверей — повністю з заліза, не переплутаєш. Учениці пройшли до кінця коридору, але таких дверей не було. Дівчата вже збиралися повертатися, коли Аеніль згадала про бічний прохід, який вони бачили перед кімнатою з видноколами. У кінці цього темного і вузького коридорчика подруги й справді знайшли повністю залізні двері.

Ці двері не були замкнені на якісь замки чи чарівні закляття. Лише важкий металевий засув заважав їх відчинити.

Дівчата ледь відсунули засув і зі ще більшими труднощами та скрипом відчинили важелезні двері. За ними виявилися ще одні, у вигляді міцної залізної решітки. От ці вже були замкнені. Гелео стала розглядати замок, а її подруга спробувала привернути увагу дівчини, що непорушно сиділа в кутку та ніяк не реагувала. Аеніль тихо сказала:

— Агов!

Дівчина повільно підняла голову і глянула вбік дівчат крізь своє волосся, яке вона і не намагалася прибрати з обличчя. Розібрати, що виражав той погляд, було неможливо. Але те, що через кілька хвилин вона повернулася у попередню позу, свідчило, що дівчина не звернула особливої уваги на подруг.

Щось у рухах дівчини змусило Аеніль засумніватися у своєму рішенні її звільнити. Хтозна, навіщо її тримають тут під замком. Може, й не через те, що її ув’язнили…

У цей час щось клацнуло — Гелео змогла відчинити замок.

Перш ніж Аеніль встигла її зупинити, лебенійка відсунула двері і зайшла у кімнату. На щастя, нічого страшного не сталося. Ув’язнена дівчина не кинулася на Гелео, щоб загнати ікла і пазурі їй у шию (як на мить уявила собі Аеніль). Аеніль почекала кілька хвилин і теж зайшла усередину.

Гелео розглядала дівчину з певної відстані, але нічого не говорила.

— Що ти тут робиш? — спитала Аеніль.

— Арбітр мовчить, отже, можна діяти, — несподівано сказала дівчина. Голос у неї був глухий і безбарвний, з якимось потойбічним відтінком.

— Що? — не зрозуміла Аеніль.

— Але він завжди мовчить, бо Безмовний. Отже, діяти можна завжди?

— Е… — Аеніль не розуміла, про що говорить дівчина, і спробувала привернути її увагу до себе.

— Ні, не завжди. Чомусь не завжди. А карає він жорстоко.

Аеніль та Гелео здивовано переглянулися.

— Ти про Гру? — спробувала знову запитати у неї Аеніль.

— Гра — це наша реальність. Однак гравці — втрачені люди. Не можна грати, якщо хочеш жити. Не грайте. Втім, гра — це теж життя. Вибір за вами.

— По-моєму, вона повторює почуті від когось фрази, — тихо звернулася до Аеніль Гелео. — Може, вона в шоковому стані абощо.

— Не грайся зі мною, — голос дівчини став похмурішим і погрозливішим. — Невже ви думаєте, що я залишу вас живими після того, що сталося з моєю онукою? На що ви сподівалися? Та якби хоч волосина упала з її голови… — Дівчина змовкла, а потім продовжила більш спокійним голосом: — Сонце сходить і вона ховається, але й із заходом сонця її муки не припиняються. Навіщо вона обрала цей шлях? Заради кого? Це не міг бути простий вибір світла. Серед її роду такого спокон віків не траплялося. Дім Тіамах завжди вважався найбільш вірним. Для цього їй був потрібен якийсь поштовх. Дні й ночі вона проводить у ліжку, не в змозі поворухнутися, у постійних стражданнях і повній самотності. Від неї зреклися всі — і її рід, і всі з того боку, а інший бік не готовий прийняти її. Він її боїться. І навіть ті кілька учнів і викладачів, з якими вона зрідка розмовляє, і приблизно не знають заради чого чи заради кого вона так вчинила.

— Навіщо ти це розповідаєш?

— І вона… Вона теж замішана у цьому. Вона теж є якоюсь частиною… Можливо, навіть одним із ключів.

— Що це все значить? — спантеличено прошепотіла Аеніль. — Мабуть, краще йти звідси.

— Тихіше, давай послухаємо, — несподівано сказала Гелео. Вона із зосередженим виразом обличчя спостерігала за дівчинкою в кутку.

— Ми не можемо контролювати його, навіть бачити… Щось тримає його серце. Що? Цього не буває, не повинно бути в Академії. А Стесагор ще й обрав його… Це все ускладнює… — Потім дівчинка додала іншим тоном: —Таке все ж таки трапляється тут, хоч і дуже рідко. Хтось має велику чарівну силу, а хтось має серце… І цьому ніякі чари, навіть наймогутніші, не стануть на перешкоді…

Дівчинка змовкла і відвернулася до стіни. Учениці трохи постояли в очікуванні, але більше нічого не почули. Гелео кивнула на вихід, і дівчата вийшли з кімнати. Коли Гелео намагалася зачинити замок, щоб ніхто не здогадався, що вони тут були, дівчина у кутку знову повернулася у їхній бік.

Несподівано вона піднялася і рушила до дверей. Дівчина йшла, хитаючись, ледь трималася на ногах. Гелео поспішила зачинити замок, і вони відскочили від грат, налякані. Але дівчина не чинила нічого страшного. Вона просто підійшла до решітчастих дверей, взялася за грати і ледь чутно промовила:

— Містерії розпочинаються… Знайдіть їх, поєднайте їх і змініть їх. Ключі до Містерій… Їх три. Справжніх. Все вирішується в Містеріях.

Дощ торохкотів по вікні. Ще темне вранішнє небо періодично осяювала блискавка та гуркотів грім. Аеніль сиділа зіщулена в кріслі й дивилася кудись у темінь за склом. Дівчина знаходилася у невеликій кімнатці наприкінці одного з коридорів. Раніше тут чомусь було зачинено, але нещодавно двері забрали й відремонтували прохід. Мабуть, це пов’язано з реконструкцією, яку ведуть біля хлопчачої вітальні чарівників на третьому поверсі. Похмурі темно-сині тони, холодна мармурова підлога, але тепле м’яке крісло.

До світанку залишалося небагато. Аеніль уже давно прокидається у цей час. І заснути більше не може. Вона боялася, що грім розбудить і налякає Іно, але цього не сталося. Тому й вирішила піти до цієї кімнати, коли гроза