Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Вона пробула там до кінця служби, поставила наостанок свічку, подала «на храм», купила на виході православний церковний календар — на згадку. Тепер тільки одна думка непокоїла її: чому Мартінсон, Клод, Філ — всі вони були переконані, що в Радянському Союзі так важко живеться їхнім братам і сестрам «во Христі», чому виникла потреба провозити контрабандою літературу, адже вона бачила в соборі людей, котрим ніхто не боронив молитися. Чимало було й молоді, однак ці здебільшого заходили, аби лише подивитися на собор, помилуватися його убранством і знову піти на гамірний бульвар Шевченка. Отже, це їхня справа — вірити чи не вірити, іти увечері в церкву чи в комуністичний клуб. Яке до всього цього діло Мартінсону? Він повторював: ми покликані нести слово боже… Кому і навіщо? Чи спитав він у цього, наприклад, дівчати, що простує широкою хлопчачою ходою їй назустріч, чи потрібне воно їй, те слово? А цій юній парі, яка туркоче на лавочці під каштанами? Врешті, хто дав їм право визначати, що і кому потрібно тут, у Києві, на Україні, взагалі — в Радянському Союзі? Покликані… Хто їх кликав?

Але якщо й проповідувати святе писання — то задля чого? Підняти моральність? Чому ж саме в СРСР? У них, у Франції, вона знає чимало людей, котрі сповідують безсоромний принцип: спільна постіль — не привід для знайомства… Хай Мартінсон виняток, однак чому він так переймається становищем бідуючих у чужій країні, а не долею своїх співвітчизників?

Вона пригадала свій рідний Париж, в самому центрі якого розкинулася, як брудна постіль міста, Сен-Дені, де вдень менше, а вночі — безліч повій, сутенерів, бандерш, де від усього цього відгонить липким потом і продажністю, солодкувато-терпким запахом різних парфумів, виданих жрицям кохання авансом. Чому не вийшов Мартінсон, а з ним і увесь його почет, роздати кожній повії по томику євангелія — це обійшлося б, напевне, дешевше, ніж її поїздка на такому модерному, обладнаному супертайниками, автомобілі? Адже повинен бути в усьому цьому якийсь сенс — віра в бога потрібна не заради віри як такої… Віра співгромадян цементує націю, один бог потрібен людям, щоб народ не розривали ще й релігійні чвари — як, скажімо, в Ольстері. Але ж у Мартінсона прагнення насадити релігійні погляди там, де потреби такої немає, — у цій країні більшість вірить, очевидно, в інші ідеали, і це їхнє законне право. Але якщо релігійність підтримується посилками з-за кордону, то чи не має на меті така діяльність посіяти зерна розбрату між людьми в цій країні з тим, щоб батько не розумів сина, а брат брата. Кому це вигідно? І на чиї гроші все це робиться? Церкви? Тоді чи не краще було б реставрувати старі французькі собори, побудувати притулки для бездомних, допомогти безробітним?

У всіх цих міркуваннях Жаннетт навряд чи була якась певна система, однак вони не давали їй спокою, поки сиділа за кермом свого «пежо», оглядала міста, аж доки не засинала в готельному номері. Вона не знаходила відгадки для багатьох речей, але висновок вималювався досить виразно: Мартінсон — не меценат, великі гроші, вкладені в поїздку, повинні відповідати такому самому за важливістю завданню, яке Жаннетт мусить виконати. Очевидно, книжки в тайнику відіграють якусь іншу роль…

Раптом Жаннетт відчула, що машину увесь час заносить вліво, на смугу зустрічного руху. Тоді вона звернула трохи праворуч і зупинилася на узбіччі. Вийшла: машина сиділа на порожньому скаті…

Жигалін проскочив повз Жаннетт на повній швидкості, але встиг помітити спущене колесо. Зняв трубку телефону і зв'язався з управлінням:

— Ігоре Костянтиновичу, обігнав нашу знайому. Зупинилася на трасі на сорок другому кілометрі од Запоріжжя.

— Щось сталося?

— Так, пробитий лівий передній скат, і тепер доведеться чимало поморочитися.

— Думаєш, коли це все влаштовано для зустрічі, то місце вибрано не найкращим чином? — Юркіну хотілося мати щонайвправнішу картину.

— Та ні, якраз навпаки — все як на долоні, та й скат у неї точно з діркою — не могла ж вона сама його на ходу пробити?

— Ти, Жигалін, у нас Цезар… Люди в космос літають, а тут шину на ходу пробити — теж мені проблема. Коротше так, давай назад і доповідатимеш, що там у неї.

— Тут ідея є, Ігоре Костянтиновичу: може, їй невідкладну технічну допомогу викликати, а заодно і машинку глянути…

— 1 як ти собі це мислиш?

— То це ж раз плюнути: тут кілометрів за чотири пост ДАІ, я з ним зв'яжуся, і вони її мені швиденько дістануть.

— Добро, Сашо, давай, але сам там поблизу не з'являйся.

Жигалін розвернувся і за хвилину поставив свою машину так, щоб з неї все було добре видно. Він побачив, як дівчина ходила навколо свого «пежо», але ради дати не могла.

— От і добре, зробимо загниваючому капіталізмові одну соціалістичну послугу, — міркував Жигалін.

Цей випадок з Жаннетт страшенно йому подобався, він був наче спеціально підібраним прикладом до теорії Жигаліна про людину, яка повинна все вміти робити своїми руками. Система технічного обслуговування автомобілів на Заході, коли водій не вміє дати машині раду, — окрім як її завести і «крутити бублик», просто обурювала його своєю неприродністю. Для нього мати машину — значить, вивчити її до останнього гвинтика. До нього часто. зверталися за допомогою знайомі й незнайомі, і він вважав за потрібне спершу прочитати лекцію про необхідність для мужчини все вміти зробити своїми руками і лише по тому брався, скажімо, за наладку двигуна. Тому безпорадне нидіння на трасі тішило його як автора теорії, і лише одна дрібничка заважала відчути справжню насолоду: коло поламаної машини стояла жінка, якій, за теорією Жигаліна, належало вміти робити своїми руками не все.

Він