Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

У цьому пункті своїх міркувань Юркін зупинився і сказав собі суворо: можливо, товаришу майор, завжди треба додавати це слово — можливо. Бо так само можливо, що зустрічатися вони якраз і не будуть, а вона тільки щось лишить на трасі десь між 427 і 428 кілометрами, а він оте «щось» забере, а може, й навпаки — залишить він, а забиратиме вона. Можливо. Бо так само можливо, що Жаннетт Мельє просто купила собі тур в «Інтуристі» і хоче відпочити на кримських пляжах в гой самий час, коли цьому писаці з ЮПІ заманулося оглядати Україну індустріальну. Може, йому подзвонив його шеф і сказав, що саме про південь України вони вже сто років не писали, і нині вся читаюча Америка прагне побільше дізнатися про цей чарівний куточок Радянського Союзу. У цих дорослих іграх усе можливо. А від нього, Ігоря Юркіна, залежить те, щоб коли має хтось з них щось на меті, що могло б зашкодити інтересам країни, він, Юркін, повинен про це дізнатися і зробити все від нього залежне, щоб такої шкоди країні завдано не було. І якщо врешті-решт з'ясується, що мета Жаннетт — Крим, а мета журналіста — заводи, то хай їм щастить, хай гріються на сонці і коло домен, а він, Юркін, із спокійним серцем поїде додому і доповість сивому Чуйку: даремно хвилювалися…

Але тут все ж таки щось затівається. Йому не подобалися всі оті дріб'язкові збіги, про які говорив підполковник.

Коло під'їзду на Юркіна чекала службова машина, котра повинна була відвезти його на вокзал. Перед тим, як зачинити за собою двері квартири, він набрав номер Чуйка:

— Це добре, що готовий, — почув він голос підполковника. — Щасти тобі. Містер Мітчел Бурроу з Юнайтед Пресс Інтернейшнл замовив на сьогодні готель у Харкові. Здається, ми на правильному шляху.

Чим ближче під'їжджала Жаннетт до міста, де мала відбутися зустріч і передача літератури, тим неспокійніше почувалася. Все було нібито чудово. Контроль на кордоні пройшов щонайкращим чином, дорога була гарною, погода теж. Жаннетт обирала для поїздки вранішні і вечірні години, коли не так палило сонце, а вдень могла трохи відпочити, погуляти містом. На Україні їй подобалося — чистеньке Ровно, маленький і затишний Житомир, зелена Полтава. І, звичайно ж, Київ! Вона вчила російську філологію, вивчала країну, здавалося, їй відома вона од веж Кремля до кав'яру в ресторанах, яким росіяни заїдають горілку. Але виявилося вже в перший день, що атмосфера в ресторанах така ж, як і в них, десь у Ліллі чи Руані, — тут ніхто не падає під стіл од випитого, як у фільмах, знятих на Заході «а-ля рюс» — «під Росію», і його не виносять на руках швейцари. Українці виявилися народом життєрадісним і гостинним. Коли Жаннетт довелося заходити до метро на Хрещатику в час «пік», то у неї склалося враження, що її зараз задушать, розчавлять і на ескалатор занесуть вже бездиханну, але люди рухалися повільно, чемно, встигаючи навіть виявити нехитрі ознаки ввічливості стосовно «пасажирів з дітьми та осіб похилого віку», як тут говорили. З жадібністю іноземки до сенсацій вона кидалася до натовпів, що збиралися на тротуарах, протискувалася вперед і бачила там тільки лотки з книгами — люди тут купували книги, як французи смажені каштани. Їй подобалося морозиво, котре продавалося на кожному перехресті, автомати газованої води і квас. Було це до безміри дешево і смачно, вона згадувала спітнілий літній Париж, у котрому склянки питної води не знайдеш годинами.

У комісійній крамничці вона купила собі страшенно дешево разок коралів — довго вибирала, вистояла мало не годину перед дзеркалом, вагаючись, але грошей все ж не пошкодувала — Роберові з його потягом до прекрасного, до народної старовини, певно, сподобається прикраса, яку носили століття тому українські козачки. Її великий і сильний Робер! Як там йому зараз ведеться самому, без його маленької люблячої Жаннетт. Вона вже відклацала три плівки слайдів і мріяла, як з Робером милуватиметься українськими краєвидами. Гамірний Хрещатик… Володимирська гірка… Київські фонтани… Дніпро… Розцяцькована Андріївська церква… Велична Софія… І люди, люди. Вона спостерігала за їхніми обличчями і не помічала слідів страху чи дратівливості,— викликаних постійним незадоволенням своїм існуванням. Не було на вулицях й озброєних загонів міліції, лише де-не-де на перехрестях стояли регулювальники, але дехто взагалі не звертав на них уваги. Як, на жаль, і на сигнали світлофора: одного разу Жаннетт мало не наскочила на якусь бабусю в самому центрі міста, коли завили гальма «пежо», бабуся зупинилася посеред вулиці, повернулася до Жаннетт, похитала головою, мовляв, ох же ж і небезпечно ти їздиш, доню, і почимчикувала далі на червоний сигнал.

… У Києві Жаннетт одразу купила план міста і вирішила години за три-чотири об'їхати все більш-менш цікаве. Була шоста година вечора, і вона почула передзвін, той самий малиновий передзвін, що скликав віруючих до церкви. Колись, ще під час навчання, їм показали фільм «Андрій Рубльов», і відтоді у Жаннетт жила шана до людей, що несамовитим трудом своїм відливали чудо-дзвони, які звучали і мідно, і срібно, і ось так, як зараз, малиново. Невдовзі вона дісталася до Володимирського собору, куполи якого блищали, купаючись у призахідному сопці. Жаннетт збиралася хвилин за десять швиденько оглянути собор і мчати далі по сімох київських горбах, але несподівано для себе відстояла всю службу, зачарована красою золотих розписів, мозаїки, вогнів, убрання тих, хто служив молебень, не в змозі полишити цю східну розкіш, якою постала перед нею православна церква. Пригадався Віктор Гюго з його «Собором Паризької богоматері» і думкою про те, що архітектура була прадавнім письмом людства, аж поки не з'явилося письмо Гутенбергове. І тоді як класичне громаддя католицьких соборів можна було порівняти із стриманістю північних саг, так святкові куполи православних церков нагадали їй ярмаркову