Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

— Арсене! Арсене!.. — насилу розчув материн голос. — Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

— Слухаю.

— Здоров, козаче, — басовито привітався Великошич. — Чим займаєшся?

— Хазяйную, — сів на стілець. — А як там у нас?

— Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

— Ходив, — і не стримав зітхання.

— Що, нічого втішного? — здогадався Сергій Антонович.

Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

— Цього слід було чекати, — і Великошич замовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і раптом сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові — блокпост.

— Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! — закричав у трубку. — Там і зараз сходять березівські!

— Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Великошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика… Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Коли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця… Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до сарая. Вивів мотоцикл.

— А паркан? — визирнула мати з веранди.

— Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на дорогу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змурованого із черепашника, потемнілого від часу. Навколо росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ґанок і постукав у двері. Ні звуку.

— Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поста — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

— До вас.

— А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями піднявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні — чорний апарат телефону, столик, графин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висіві ліхтар.

— Сідайте, — посунула мені стільця, змахнувши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально крутила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спільних рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, посічене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завеликий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорною берета вибивалось русяве, впереміж із спинною, волосся…

— Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голосу і «млинок» завмер у пелені.

— Уже звикла.

— Як вас величати?

— Шепета Тетяна Прокопівна.

— У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

— Кажіть, — байдуже мовила.

— З якого року ви на блокпосту? Із сорок четвертого.

— Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — німував хвилювання.

— Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятнадцять тридцять і сім нуль-нуль, — відповіла охоче.

— І багато сходило пасажирів? Шепета замислилась і пустила «млинка».

— Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджали. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фотокартки.

— Цих ви не бачили? — подав їй. — Може, впізнаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Розглядала батька.

— Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і повернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

— Яка Ганя? — здушило мені в грудях.

— Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підозріло.

— Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

— Де ви її взяли? — звелася з лавки.

— Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.

— Але ж… — Жінка розгублено закліпала рудими віями. — Коли Ганя вам нічого… Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пересохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, попри її затятість, дивився на Шепету і ледве стримувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбувало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — знайшовся слід. Це вже був крок, і значний. А попереду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки здивувалась… Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні мигнуло кругле обличчя Ніни.

— Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

— А де?

— Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідомили неохоче.

— Коли вернеться?

— Увечері, піввосьмої.

— Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив їїзасмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері розчинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в коротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро-венята.

— Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я заснула…

До мене не дійшов смисл