Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Се тіло, панове, що ви зорите на нього жалісним оком, було вита-лищем душі, прещедро обдарованої небом. Се тіло Хризостома, що був незрівнянний на розум, безподібний на чемність, неперевершений у щирості, бездоганний у дружбі, щедровитий без міри, гордий без пишності, веселий без смішкування, перший у всьому хорошому і єдиний у своїй лихій долі...

Він любив — ним згордували, Він кохав — дознав презирства.

Він благав хижу звірюку, він намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячності і в нагороду за все став здобиччю смерті в розповні віку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку він хотів унесмертельнити, щоб вона вічно жила в пам'яті людській; могли б нам те всі оці рукописи посвідчити,.якби він не велів мені повкидати їх у вогонь після того як ми його останки в землю зариємо.

— Як ви так зробите,— зауважив Вівальдо,— то появите ще більше жорстокості й суворості, ніж сам їхній господар: не честь і не подоба чинити чиюсь останню волю, як вона суперечить здоровому розуму. Не гаразд удіяв би і сам Цезар Август, якби дозволив те зробити, чого вимагав у своїм заповіті божественний мантуанець. Тим-то, пане Амбросіо, віддайте землі тіло друга вашого, та не пускайте в непам'ять його писання, не виконуйте нерозважно того, що він заповів із розпуки. Ні, збережіть тим творам життя, щоб ніколи не забулась безсердечність Марселина, щоб була вона пересторогою на всі потомні часи, аби ніхто більше не поривався до таких безодень. І я, і всі, що зі мною прибули, [75] знаємо вже історію вашого друга, що загинув із кохання та з відчаю, знаємо приязнь вашу до нього і обставини його смерті та що він, умираючи, заповів. З ції сумної повісті всякому розумно, яка немилосердна та Марсела, як щиро кохав її Хризостом, як вірно ви любили свого товариша і яка нещасна доля тих спобігає, хто на одчай душі пускається по стежці, що вказує їм шалене кохання. Зночі ми почули про смерть Хризостома і про те, де його ховатимуть; не так із цікавості, як із спочуття звернули ми з прямого нашого шляху, щоб на власні очі те побачити, про що переказ гіркого нам завдав усім жалю. Аби ті наші жалощі і спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаємо тебе, розсудливий Амбросіо, принаймні я тебе сам від себе прошу — не пали цих рукописів, дозволь мені взяти деякі.

Не чекаючи на відповідь, Вівальдо простягнув руку і взяв кілька аркушів, що ближче до нього лежали; тоді Амбросіо сказав:

— З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти ті аркуші, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти — то була б марна сподіванка.

Вівальдові кортіло швидше дізнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, він прочитав заголовок: "Пісня відчаю". Амбросіо глянув і сказав:

— Це останній твір мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якої скрути довело його кохання, почитайте цю пісню вголос: ще маємо час, поки могилу викопають.

— З дорогою душею,— погодився Вівальдо.

Тут усі присутні, зрушені єдиним бажанням, обступили його, і він зачав голосно та виразно.

РОЗДІЛ XIV,

де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події

ПІСНЯ ХРИЗОСТОМА

Жорстока, невблаганна і запекла!

Як хочеш ти, щоб відали мільйони,

Яка ти неприступна й гордовита,

— Дістану я з глибин огненних пекла

Розпачливі, відчайні, тужні тони,

Щоб голос мій журбою був повитий,

І щоб усьому світові явити

Твою нещадність у любовнім герці,

Я винайду нечувані ще звуки,

Вмішавши в них скривавлені від муки

Шматки мого розтерзаного серця.

Так слухай же, кохана, слухай пильно

Не ніжний спів, а стогін, що свавільно

Встає з грудей, бентежить серце хворе,

Не даючи й на мить заснути лиху,

Мені на втіху, а тобі на горе. [76]

Левиний рик, страшне виття гієни,

Шипіння кровожерливого змія,

Звіриний крик жахливої потвори,

Вороній грай, зловісний, навіжений,

Гудіння ошалілого борвія,

Що на морях здіймає хвилі-гори,

Злий рев бика, якого пікадори

Списами змордували на арені,

Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,

Пугукання сови, лихої птиці,

Несвітський лемент грішників в геєні,

— Всі звуки в себе увібрати мушу

Г вилити із ними скорбну душу,

Усі чуття вміщаючи в одному,

Бо дух, що неприкаянно страждає,

Себе являє в виразі новому.

Куди ж полинуть тії