Читати книгу - "Остання орбіта"

— Ось вам перша загадка, — Бурмаков недовірливо крутив у руках записані свідчення осцилографів.

— З одного боку — ствердження єдності матерії, з іншої — неможливість з’ясувати її походження, — закінчив його думку Павло.

— Туманно, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так Вітя нічого не зрозуміє. Бачите, в чому справа. Ці мінерали утворилися не в межах Сонячної системи, інакше ми могли б синтезувати їх. Значить, вони мають інше походження, космічне. Але молекули їх складаються з атомів, таких самих, як і ті, що містяться в елементах, характерних для Сонячної системи. Отже, і у нас, і на планетах інших зоряних систем є речовини, в основі яких лежить одна і та ж матерія.

— І ви кажете про це так спокійно! — Від хвилювання Вітя навіть замахав руками.

— Єдність матерії — давно відома річ!

— Та ні, Степане Васильовичу, я не про матерію. Виходить, Плутон дійсно залітний?

— Я в цьому не впевнений настільки, щоб стверджувати категорично. Могло трапитися, що тут були якісь своєрідні умови в той час, коли відбувалось утворення планети. Завдяки їм з’явилися невідомі нам раніше молекулярні сполуки. Так, Павле Костянтиновичу?

— Згоден з вами, Степане Васильовичу. У нас немає особливих підстав вважати Плутон залітним чужинцем, — відповів Павло.

Плутонова ніч змінилася днем. Але навколо як і раніше було похмуро.

Люди обстежували планету. Вони подолали вже гірський хребет і вийшли до широкої долини. Покрив її був м’якший. Долина вела кудись далеко, на сотні кілометрів, як свідчили інфрачервоні локатори. Якраз час було використати всюдихід. Павло двічі говорив Бурмакову, що непогано було б полегшити собі пересування. Але той вдавав, що не розуміє його. Пального, а отже і життя, на кораблі залишалося вже тільки на п’ять місяців — 150 земних, або близько 24 місцевих діб. І він не наважувався скоротити цей і без того короткий термін, оскільки не знав, чи принесе поїздка на всюдиході користь. Перш ніж вирушити у подорож, потрібно було вирішити паливну проблему.

Павлові здавалася дивною така розсудливість. Його все частіше долала нетерплячка, він не міг спокійно стояти на порозі таємниці і чекати невідомо чого. Він не дуже переймався пальним, будучи впевненим, що обов’язково знайде його під ногами, якщо піде в долину.

Бурмаков був старшим, досвідченішим, виваженішим. Навіть якби залишалися лічені хвилини життя, він навряд чи зважився б на якийсь необачний вчинок. Він шукав би виходу і боровся б за життя до самого кінця. Але йому з кожним днем все важче було витримувати Павлів натиск.

Одного разу, коли Павло був особливо наполегливий, Бурмаков уважно вислухав його і несподівано звернувся до Віті:

— Ти пам’ятаєш, хто такий Плутон в міфах давніх римлян?

— Плутон — брат Юпітера, бог підземного царства, володар…

— Про те, що Плутон володів душами мертвих, — зупинив його Бурмаков, — говорити поки не будемо, рано. А ви, Павле Костянтиновичу, зверніть увагу на таку його якість: «Бог підземного царства». Тож давайте спробуємо зазирнути у це царство. На Землі теж корисні людині матеріали рідко лежать під ногами. А ми все на поверхні шукаємо. Ну, а якщо тут не пощастить, підемо в долину.

Люди, що володіли найдосконалішою технікою розвідки надр, з перших кроків відчули себе беззбройними. Прилади не реагували на тутешні копалини.

— Ось і добре — не тягатимемо їх з собою. — Павло згріб докупи магнітні, електричні і радіаційні шукачі, склав їх знову в мішок.

— Навіщо кривдити розумні прилади? Вони нам послужать ще. Це зараз вони безсилі, бо нас оточують метали і мінерали, не схожі на земні. А якщо ми знайдемо елементи в чистому вигляді? Тоді без їх допомоги нам ніяк не обійтися.

Але минали дні. Були зрушені великі скелі, пробиті штольні, і нічого, що могло б придатися, космонавти не знаходили. Здавалося, що природа пошкодувала для Плутона різноманітності, створивши його тільки з кременю і його сполук.

Настав день, коли Павло обережно сказав Бурмакову:

— Нам час розділитися. Я піду в долину. Сам. Візьму з собою більше кисню, харчових концентратів і піду. Годин на двісті.

Бурмаков стисло відказав:

— Завтра.

Наступного дня Павло пішов. А Бурмаков і Вітя не припиняли роботи. Степан Васильович не вірив, що похід Павла допоможе їм вирішити головне завдання — знайти пальне, і поспішав. Після вибуху, що розколов на дві половини високу гору, Бурмаков схилився над приладами. Стрілки магнітних вимірювачів тремтіли на нулі, лічильники відзначали тільки радіацію, створену вибухом і космічними частинками. Нічого нового.

— Спробую пронести прилади уздовж розрізу, — сказав Віті Бурмаков. — Піду сам. Навіщо обом витрачати сили.

Вітя, щоб хоч чимось зайнятися, став крутити лімб інфрачервоного локатора.

Заломлене відображення хаотично розкиданих гірських порід поволі пливло по екрану. Воно було схоже на морські хвилі, які розлючено кидаються одна на одну. Вітя підкрутив тумблер настройки. Щось чорне, схоже на човен промайнуло серед сірих хвиль. Але що це? Мабуть, просто якась скеля опинилася на шляху локаторного променя. Адже судно може бути тільки в справжньому морі…

— Гм!

Вітя обернувся і завмер від здивування. Бурмаков, що нечутно підійшов до нього, уважно вдивлявся в екран. Ось його рука потягнулася до шкали. Екран перестав тремтіти, чорна пляма, схожа на контур човна, застигла і стала збільшуватися, випливаючи на передній план.

— Це якась скеля, — спробував пояснити Вітя.

— Не думаю.