Читати книгу - "Казки для бабусі"

— Чому?

— Чому…

Журналіст замислився. Минуло кілька секунд, поки він знайшов формулювання для свого подиву.

— Та тому, що історія моєї останньої передачі від самого початку була якоюсь незбагненною. Звичаєм, такі, як він, люди (слово «він» журналіст підкреслив інтонацією) живуть у досить замкненому колі. Нікого не підпускають до себе на гарматний постріл. У всякім разі — пресу. Навіть кишенькову інформацію, що йде від них, фільтрують прес-секретарі, команди іміджмейкерів, люди, котрі займаються зв'язками з громадськістю… І раптом таке. Запрошує звичайнісінького репортера, навіть не зірку, а «сіру мишку»…

Ледь помітним рухом слідчий показав, що оцінив журналістову скромність.

— Доправляють вибрукуваною мало не мармуром дорогою, через ліс… Його ліс, куди сторонньому годі й поткнутися… До замку, схожого на Тріанон чи Версаль… Усе показують — мигцем, мимохідь, але ж не випадково. І корт, розкішніший за Уїмблдонський, і ставок із вимощеним кахелем дном та підсвітленням під водою…

Слідчий кивнув на знак того, що він теж подивований з підсвітлення.

— І все це задля того, щоб записати передачу про колекцію зброї? Хай навіть рідкісну та дуже коштовну? Спершу я подумав: заграло честолюбство збирача. Захотілося повідати всім про те, чим щодня милується на самоті. Потім вирішив — тут політика. Адже в парламенті саме законопроект щодо зброї обговорювався. Але згодом…

— Що?

— Бачите, мені здається, що він на цьому трохи з глузду зсунувся. Повнометражну лекцію мені прочитав. Аріосто, Сервантеса, Троцького, Мао Цзе Дуна цитував. «Гвинтівка породжує владу». Мовляв, золото — бруд. Як прийшло, так і піде. А вкупі з ним відступляться і ті, котрі присягали на вірність. А зброя — надійна. Не зрадить. Не обдурить. Ковбаси з чужих рук не візьме, як пес. По честі кажучи, я був наче не при собі. Ось підведе тебе до олтаря, а там, замість іконостаса, — «Калашников». Я немов приймав на віру все, що він казав. Може, людині раптом знадобилось заявити про себе? Ну, показати, що він діє, не відступає в тінь, нічого не боїться, історія з документами, що зникли, його ані трохи не зачепила. Такий собі символічний жест: ніхто не здужає мене, всіх рознесу. Як ви вважаєте?

— Та ні, скидається на те, що свою колекцію він справді любив. Мав за найцінніший свій скарб.

— Їй-право, більше не знаю, чим допомогти вам. Адже я бачив цього чоловіка один-єдиний раз — під час інтерв'ю.

— Власне, ми через те й потурбували вас, що, судячи з усього, ви — остання людина, котра з ним спілкувалася.

Підписану перепустку журналіст узяв не одразу. Якусь мить він ніби вагався — притримати язика чи дати йому волю?

— Ви хотіли щось сказати?

— Спитати. Як воно сталося?

— Таємниця слідства.

— Не таємниці мене цікавлять. Я віддав вам усі плівки, а міг би сказати, що зітер чорнові записи, мовляв, нічого не лишилося. Але ж це все одно — секрет полішинеля! Завтра в газетах будуть усі подробиці розмальовані.

— Та ось так і сталося, як небіжчик уявляв. Прийшли глупої ночі. Телекамери спостереження нічого підозрілого не зафіксували. Охорона й неписнула, сигналізація не спрацювала. Забрали тільки папери із сейфа. Жодної з його коштовних залізячок не зачепили. Грошей теж не взяли. Його улюблений «піт-буль» лежав під подушкою. З доданим патроном, але на запобігачі. Не дотягся… А найскорше — проспав власну смерть. Отак буває…

Дивна, майже болісна цікавість охопила журналіста. Нове запитання, що спало йому на думку, здалося таки недолугим. Але чомусь дуже важливим. Немов би саме воно мало поставити крапку в кінці довгого й заплутаного речення.

— А ви не скажете, з якої зброї по ньому стріляли? Цебто… Я раптом подумав… Яка зброя була в руках убивці, що йшов до знаменитого колекціонера — короля ринку озброєння?

— Та ніякої. — Слідчий ледве стримав позіхання. — Схоже, що його забили каменем, покладеним у шкарпетку. Давній бандитський винахід. А спрацювали професіонали. Досвідчені. Профі, ви ж бо знаєте, коли йдуть на діло, нічого кримінального в кишенях нести не будуть.

Каналізаційній трубі, здавалося, не буде кінця-краю. В'язень усе дибав та й дибав, торкаючись руками шерехатого бетону правої стіни — цієї закам'янілої сухої кишки. Мав надію побачити світло. І терпіння його дістало винагороду. Спочатку забринів малесенький, завбільшки з монетку, світлий кружечок, далі він розростався, насувався, аж поки став сяючою білою плямою. Воля. Він поглянув угору. Від незвички сонячне проміння обпекло зір. Але все одно воно було чудове.

Тепер належало видряпатися з цього порожнього відстійника. Зробити це було зовсім не важко. Бетонне личкування стін потріскалося. Для чоловіка, який чотирнадцять років одпрацював у кобальтовій копальні, здертися по щілинах нагору — пустісіньке діло. Вкотре він подивувався з того, як нераціонально будували до війни — шпарини між плитами в півпальця завширшки, ніякої герметичності, а скільки пропадає корисної площі! Та ще й під чим? Під відходами. Один аеротенк із бактерією Гобсона замінив би десять таких нагромаджувачів. Та що там казати.

Важко дихаючи, він перевалився через сіру холодну стіну і впав на траву. На справжню зелену траву, що про неї в копальні велося стільки розмов. Якусь часинку полежав — усе ще не вірив у своє щастя. Збулося! Він підхопився й побіг крутосхилом штучного пагорба, захлинаючись чарівними пахощами живої зелені. Біг, зашпортувався, падав, підводився, та біг знову. Березовий гай постав перед ним, неначе дарунок феї. В'язень обхопив білий з чорними пасмугами стовбур, притисся до нього щокою, заплющив очі й довго так стояв, убираючи в себе шелестіння листя та щебет якоїсь пташини. До річки він підійшов уже достоту іншою людиною.